Читати книгу - "Знедолені"

143
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 170 171 172 ... 214
Перейти на сторінку:
не чути якогось шуму, й переконався, що Туссен та Козетта сплять; він почував себе злодієм, руки йому тремтіли, й він мусив опустити в пляшечку із фосфорною сумішшю три або чотири сірники, поки йому пощастило запалити один. Тоді при світлі свічки він сперся ліктем на стіл і розгорнув записку.

Коли людина глибоко схвильована, вона не читає, а ніби ковзає по аркушу поглядом, схоплюючи найістотніше й не помічаючи решти.

У записці, яку Маріус надіслав Козетті, Жан Вальжан помітив тільки слова:

«Я помираю… коли ти читатимеш ці рядки, моя душа вже буде біля тебе…»

У Жана Вальжана потемніло в очах від страхітливої радості. В якомусь очамрінні втупився він у Маріусову записку. Перед його зором постало чудесне видиво — смерть ненависної людини.

Крик дикої радості пролунав у його душі. Отже, всьому кінець! Розв’язка настала раніше, ніж можна будо сподіватися. Істота, яка стала йому на перешкоді, зникне. Цей Маріус помре з власної доброї волі, без будь-якої участі Жана Вальжана. А може, навіть уже помер. Тут Жан Вальжан став гарячково міркувати. Ні, він іще живий. Листа написано з тим розрахунком, що Козетта прочитає його вранці. Після двох залпів, які вдарили між одинадцятою і північчю, більш нічого не було чути; по-справжньому барикаду атакують лише тоді, як розвидниться. Та байдуже, той молодик однаково пропав. Жан Вальжан відчув, що тепер він звільниться від суперника, і перед ним знову відкриється майбутнє. Треба тільки сховати записку. Козетта ніколи не довідається, що сталося з Маріусом. Треба тільки дати здійснитися тому, що має здійснитися. «Той чоловік» не уникне своєї долі. Якщо він досі не загинув, то загине неодмінно. Яке щастя!

Сказавши все це собі подумки, Жан Вальжан спохмурнів.

Він спустився вниз і розбудив воротаря.

Приблизно через годину Жан Вальжан вийшов із дому в повній формі національного гвардійця і при зброї. Воротар легко роздобув у сусідів те, чого бракувало в його спорядженні. Рушниця в нього була заряджена, а сумка — повна патронів. Він рушив у напрямі Центрального ринку.

4. Гаврош трохи перестарався

А тим часом із Гаврошем сталася пригода.

Сумлінно розбивши каменюкою ліхтар на Солом’яній вулиці, він вийшов на вулицю В’єй-Одрієт і, «не зустрівши там собаки», завів однієї зі своїх веселих пісеньок. Співаючи, він не уповільнив ходи, навпаки, пішов вистрибом. Поміж мовчазних будинків задзвеніли такі запальні куплети:

Став чиж у вітті щебетати:

Мовляв, учора Атала

Із чужоземцем в ліс пішла…

Куди так квапляться дівчата?

Куди жене їх доля зла?

Любов не купиш за дукати,

Любов вражає, мов стріла,

Прилипне — гірше, ніж смола…

Куди так квапляться дівчата?

Куди жене їх доля зла?

Ходжу неначе по канату,

Там Ліза, онде — Памела,

Котра в полон мене взяла.

Куди так квапляться дівчата?

Куди жене їх доля зла?

Допоки маю я страждати?

У серці — сум, в очах — імла,

А груди пристрасть пропекла…

Куди так квапляться дівчата?

Куди жене їх доля зла?

Співаючи, Гаврош водночас розігрував цілу пантоміму. Він корчив найкумедніші гримаси, і його обличчя пересмикувалося, мов дірки подертої білизни, розвішаної сушитись на вітрі. На жаль, він був на вулиці сам-один, і ніхто не міг оцінити його високого хисту. Так пропадають таланти.

Аж раптом він став як укопаний.

Його котячі очі помітили в глибині якихось воріт ручний візок і овернця, що спав у ньому.

Голоблі впиралися в брук, а голова овернця — в передню стінку візка. Він лежав там, скорчившись і звісивши ноги.

Досвідчений Гаврош одразу збагнув, що овернець п’яний. То був вуличний возій, який добряче нализався й тепер міцно спав.

У Гаврошевій голові майнула блискуча думка: «Цей візок дуже згодиться для нашої барикади».

Овернець хропів.

Гаврош обережно потяг його за ноги. І вже через хвилину п’яний так само безтурботно хропів, лежачи на бруківці. Візок було звільнено.

Гаврош, звичний до всяких несподіванок, усе своє завжди мав при собі. Він понишпорив у кишені й дістав клаптик паперу та огризок червоного олівця, поцупленого в якогось теслі.

Він записав:

«Французька республіка.

Візок одержано».

І розписався:

«Гаврош».

Потім засунув папірець у жилетну кишеню овернця, який не переставав хропти, схопився за голоблі й бігцем подався в напрямі Центрального ринку, весело гуркочучи по бруківці.

Зчиняти такий гуркіт було небезпечно. Поблизу Королівської друкарні була вартівня, про яку Гаврош не подумав. Там вартували національні гвардійці. Два розбиті ліхтарі, куплети, виспівувані на повен голос, — цього було занадто для боягузливих вулиць, де всі лягають спати, тільки-но сховається сонце. А вже з годину вуличний хлопчисько біснувався в цьому тихому кварталі, як муха в пляшці. Сержант, що командував загоном, почав дослухатися. Він був чоловік обережний і не квапився вживати заходів.

Оглушливий гуркіт візка урвав сержантові терпець.

— Та їх тут ціла банда! — сказав він. — Ану розвідаймо тихенько.

Було очевидно, що гідра анархії виповзла зі свого лігва й шаленіє у кварталі. Й сержант відважно рушив їй назустріч.

Виїхавши зі своїм візком з вулиці В’єй-Одрієт, Гаврош несподівано зіткнувся з мундиром, ківером, плюмажем і рушницею.

— Овва, таж він тут як уродився! — вигукнув малий, зупиняючись. — Добривечір, пане громадський порядок.

Здивування Гавроша ніколи не тривало довго.

— Ти куди йдеш, голодранцю? — вигукнув сержант.

— Громадянине, — сказав Гаврош, — я ж вас не назвав буржуа. То навіщо ви мене ображаєте?

— Ти куди йдеш, шалапуте?

— Добродію, якщо ви й були чоловіком розумним, то вас вочевидь розжалували.

— Я питаю, куди ти йдеш, поганцю?

— Ви дуже чемні зі мною, пане. А знаєте, вам не даси вашого віку. Вам слід би продати свого чуба по сто франків за волосину. Ви виторгували б аж п’ятсот франків.

— Куди ти йдеш? Чув? Куди йдеш, бандите?

— Пхе, які негарні слова! — відповів Гаврош. — Коли наступного разу братимете цицьку, треба, щоб вам добре витерли рот.

Сержант наставив багнета.

— Скажеш ти мені нарешті, куди йдеш, паршивцю?

— Пане генерал, я йду до лікаря. Моя дружина збирається родити, — сказав Гаврош.

— До зброї! — гаркнув сержант.

Гаврош миттю оцінив своє досить-таки скрутне становище. Візок його підвів, візок має й виручити.

І в ту саму мить, коли сержант був готовий кинутись на Гавроша, підштовхнутий з усієї сили візок із розгону вдарив його в черево й відкинув у рівчак; рушниця розрядилась у повітря.

На крик командира солдати висипали з вартівні й відкрили безладну стрілянину, що тривала довго і знищила кілька віконних шибок.

Тим часом Гаврош, не чуючи під собою ніг, дременув назад і зупинився тільки за

1 ... 170 171 172 ... 214
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знедолені», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Знедолені"