Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

було одірвати очей. Ні, ні, він не роздумував тоді про долю свого народу, але почуття радості: дійшов, нарешті, до Москви! — так владно охопило молодика, аж співати схотілось, але Омелько й на голос не міг здобутися в ту врочисту мить: доніс-таки листа! Сюди, сюди, сюди! Не ляхам, не туркам, не Римові, а справедливому царю московському, що про нього добра слава йшла далеко…

Молодий співак стояв на високій горі.

Стояв і слухав.

Бриніли ген ліси й бори.

Бриніло місто.

Бринів і сам він.

І те, що звучало в душі, що бриніло в ньому самому, потроху складалося, зливалося, спліталося в пісню. Прийшлий парубок, пошарпаний придорожніми тернами та глодами, темновидий од сонця, з червоними аж чорними буграми від комарів, нічим не примітний, чубатий, вирлоокий, шибкий, аж гульк — він сам собі стиха заспівав:

Серед темних борів,

Серед тихих ланів

Славне місто цвіте красотою,

І одних там церков

Сорок є сороков,

І зоветься те місто Москвою.

І зростає воно,

І шумить, як вино,

І цвіте, наче квітка на сонці,

І живуть там брати,

Що нам з ними іти,

Наші вірні брати-оборонці!

Ворогам не дамо

Ми ніколи в ярмо

Ні Москви, ані Києва, браття!

Ми — родина одна,

Кров нас братня єдна…

Плин пісні прагнув далі. Але слів нараз чомусь не стало, і Омелько замовк, хоч пісня в ньому й жила. Він так і ходив з тою нескінченою піснею по вулицях Москви, і пісня билася в ньому, як спіймана птиця, і вся досада, що потім так гірко обгорнула його, була б іще гіркішою, коли б не ця недоспівана пісня, що ввесь час дзюркотіла в душі, пісня про Москву та Київ, які в своїм братнім єднанні височать над нескоримим слов’янським світом.

Співавши колись у храмі Святої Софії, в Києві, протопсальт Омелько мріяв там про красу Москви…

А тепер, добувшись до Кремля, Омелько прагнув краси Києва, краси України…

9

Колись у київській Софії його вразило буяння барв, думок і настроїв у вічній смальті давнєколишніх мозаїк, очі святих, мудрі та людяні, живі й рухливі, прехитро викладені з дрібних камінчиків — на вічно золотому тлі, — аж перед ними хотілось заплющитись, і їх погляду наш молодик забути вже не міг, хоч і облягали його тут, у Москві, дива, дивніші за будь-які дива цілого світу…

Він попостояв, цікавий до всього Омелько, біля дзвіниці Йвана Великого, коли дзвонилося в чотири десятки його дзвонів, — в час пізньої обідні, і Омелян дивувався, що дзвони висіли на кількох поверхах, так розділені, що ніякий дзвонар не зумів би з ними дійти ладу.

Найбільший, ніде в світі не бачений дзвін, що в ньому ваги, казали люди, аж тисяч вісім пудів, найстарший дзвін теж бив невлад, бо смикали його язика за три десятки мотузів чверть сотні мужиків, котрі стояли внизу, на майдані, й вельми боялися, щоб той Цар-колокол, бува, не впав на них.

Від безладного бамкання стугоніла земля, бо дзвонилось не тільки в соборах і монастирях Кремля, а й по всенькій Москві — зразу в шістнадцять тисяч дзвонів. Це завше справляло на людей незвичних враження тривожне, і не було такого чужоземця, котрий, про Москву щось пишучи, не згадав би про могутній переклик усіх її храмів, усіх сорока сороков…

Попостояв Омелько й супроти Спаської вежі Кремля. Ще одне диво світу, дзиґарі прездорові, так гучно били години, аж луна пливла по всій Москві. Вавилонський лік годин показувала величезна й непорушна стріла, що за нею обертався циферний круг з усіма його сімнадцятьма знаками, не з дванадцятьма, а саме з сімнадцятьма, бо навіть день найдовший, літній (від хвилини сходу сонця й до заходу) триває не більше сімнадцяти дзиґаревих годин. Коли денне світило сходило, до непорушної стрілки підсували першу годину циферблата, і це щоразу була перша, тобто найперша година нового дня. Коли сонце сідало, годинника знову ставили на першу годину, і це була перша, тобто найперша година нової ночі…

…Тиняючись по велелюдних вулицях Москви, Омелько до всього придивлявся.

До церков і палат.

До людей.

До претовстенних боярських та дяківських черев (більше черево, більша й повага!).

До холопської худорби.

До набілених та нарум’янених жіночих облич, так дуже помальованих, що й роздивитись на московських пишнотілих дівчат і молодух навіть зугарний парубок ніяк не міг.

Все хлопця дивувало там.

Що тішило.

А що й смутило.

10

Попоходив, шукаючи роботи, по торгах і торжках.

Крику там лунало забагато, а пісень чомусь Омелько не чув, по всій Москві ходивши (хоч і линув мирославський співак «в Москву за песнями»), і він чманів од крику та гомону всюди, де тільки щось продавали: сукно, срібло, хутра, ножі, чоботи, ікони, — всюди лящав купецький галас. То були, правда, крики тільки руські, бо по всій Росії іноземцям тоді торгувати здебільшого не дозволялось, а католиків та іудеїв на руських землях ніде тоді ще, певна річ, і не водилось…

Чманіючи від крику, потрапив Омелян між голярів та цилюрників, і сотні голосів, хоч він був, як завжди, охайно підбритий, зазіхали на його чуб та вуса:

— Хохол постричь, ус поправить, молодцом поставить!

А то ще гукали й так:

— У нас бритовки немецкие, мильце грецкое, вода москворецкая: чирьи винимают, болячки вставляют…

За кілька хвилин Омелько звідти чимдуж тікав, бо ж невбачай опинився на Вшивому ринку, де стриглась тоді вся Москва, і земля там була встелена волоссям, — люди по ньому ступали тихо, як по перині, і потім цілий день здавалось хлопцеві, наче мурашки бігають по тілу.

Не мавши досі змоги вручити цареві листа й шукаючи будь-якого заробітку, він обійшов і торговельні ряди проти Кремлівського замку, в Китаї-городі, маючи опаску перед собаками, що брехали з-під рундуків. Затримався в ряді, де торгували книгами (друку московського, київського, львівського, острозького), зазирав у вікна друкарні. Переходив і на той бік річки…

На мосту також були крамниці.

Коло мосту порались над снастю рибалки.

Стояли кораблі з усяким крамом: з полотном чи вовною, з курячими яйцями чи зерном.

На тому березі палало вогнище, і Омелян подався подивитись, що там палять.

Стрільці палили в добрих людей повіднімані… цимбали та віоли, гудки та сопілки з якогось чорного дерева, гуслі, бубони, домри, волинки: все те в царевих грамотах проголошувалось майном диявольським і підлягало знищенню та спаленню.

«Гудебние сосуди» на вогні вигиналися, стріляли, вибухали, шпурляючи снопами іскор.

Омелько, бережно мацаючи за пазухою свою кленову, з України принесену