Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Була, напевно, година третя ранку, я сидів біля Жакового ліжка, доктор спав, без сурдута, поклавши руки на письмовий стіл і устромивши в них голову. Жак підвівся з простягнутими руками, розплющив очі і щось пробурмотів. Лікар негайно прокинувся і підійшов до ліжка. Тепер я почув колишній дзвінкий голос Жака:
— Будь ласка, молодий паничу, передайте пані, що я завтра вранці повернуся. — Він упав на подушки. Дихання його стало рівним. Очі старого оскляніли і дивилися незмигно, здавалося, повіки їм більше не потрібні.
— Вмирає, — сказав лікар саме тієї миті, коли я збирався ще раз піднятися до Елізабет.
Я чекав. Схоже, смерть підступалася до старого вельми обережно, по-материнському, наче справжній янгол. Десь о четвертій ранку вітром занесло у відкрите вікно прив’ялий, жовтий лист каштана. Я підняв його й поклав Жакові на ковдру. Лікар обійняв мене за плечі, тоді схилився над старим, прислухався, взяв його за руку і сказав: «Упокоївся!»
Я став на коліна і перехрестився, вперше за багато-багато років.
Не минуло й двох хвилин, як хтось постукав у двері. Нічний придверник приніс мені листа.
— Від високошановної пані, — сказав він. Конверт був поганенько заклеєний і розкрився сам собою. Я прочитав тільки один рядок: «Прощай! Я їду додому. Елізабет». Я передав цидулку лікарю — чужій людині. Він прочитав її, глянув на мене і мовив:
— Розумію! — а по хвилі: — Я все залагоджу: з готелем і похованням, і з вашою матусею. Адже поки що я однак лишаюся у Відні. А ти куди сьогодні їдеш?
— На схід!
— Бувай!
Більше я ніколи не бачив цього лікаря. А проте не зміг його забути. Звали його Ґрюнхут.
XIX
Я поїхав на фронт своїм ходом. Лист від дружини, у першому ж нападі образи, ураженого самолюбства, мстивості й злостивості — сам не знаю, чого — я зіжмакав і засунув у кишеню. Тоді витяг його, розгладив і знову перечитав один рядок. Було ясно, що я завинив перед Елізабет. За деякий час я збагнув, що сильно провинився перед нею. Я вирішив написати їй листа, навіть заходився діставати з валізи папір, але коли витягнув — у ті часи люди брали з собою на фронт шкіряні бювари — з порожнього синього аркуша на мене наче дихнуло моє власне невдоволення. Здавалося, ніби порожня сторінка мала насправді містити все, що мені слід було сказати Елізабет, і ніби я мусив відправити його таким само гладким і чистим, яким він був. Я просто написав на ньому своє ім’я. Це послання я передав на наступній станції. Листа від Елізабет я зім’яв ще раз. А ту жмаку поклав у кишеню.
Згідно з «відкритим наказом», виданим військовим міністерством і підписаним Штельмахером, я був записаний до 35-го полку Ландверу, себто записаний безпосередньо до полку, а не був приписаний до окружного військового комісаріату, переведеного через воєнні події з небезпечної зони углиб імперії. Тим-то переді мною стояло досить складне завдання: відшукати в якомусь селі, десь у лісі, а може, в містечку мій полк, який, певно, увесь час відступав, інакше кажучи, я мав, правлячи за якогось самотнього блудягу, пристати до полку, який тікав і сам не знав, де йому приткнутися. Нічого такого на навчаннях ми, звісно, не вивчали.
Добре було, що я мусив перейматися цим клопотом. Він став мені просто-таки за схованку. Не випадало думати про матір, дружину і нашого покійного слугу. Мій потяг зупинявся майже кожні півгодини на якомусь полустанку. Я й такий собі лейтенант їхали у вузькому купе — справжній тобі сірниковій коробці! — годин вісімнадцять, аж дісталися Кам’янки[14]. Починаючи звідси, звичайні залізничні колії були зруйновані. Лише тимчасова вузькоколійка з трьома відкритими, крихітними вантажними платформами вела до найближчої позиції польового управління штабу, де «самотньому блудязі» могли вказати, хай і без жодної гарантії, на теперішнє розташування того чи того полку. Маленький потяг поволі котився рейками. Машиніст локомотива безперервно дзвонив, адже назустріч нам цією вузькою колією рухались юрби поранених, пішки або на селянських возах. Виявилося, що я — тоді це стало для мене відкриттям — не надто чутливий до так званих великих жахів. Так, мене лякав не так вигляд поранених, які лежали на ношах, ймовірно, тому, що їм відірвало ступню або ногу, як солдати, що дибали поодинці хиткою ходою, з легкими ранами, які безнастанно кривавилися, просякаючи кров’ю білосніжні пов’язки. Тим часом обабіч вузькоколійної залізниці, на широких, уже зачеплених осіннім в’яненням, луках, скрекотали пізні цвіркуни, бо зрадливе тепло вересневого вечора змусило їх подумати, буцімто надворі досі — або ж знову — літо.
У розташуванні польового управління штабу я випадково застав фелькурата[15] 35-го полку. Це був товстий, самовдоволений служитель Господа, вбраний у вузьку блискучу рясу. Під час відступу він заблудився разом зі своїм слугою, кучером, конем і балагулою, в якій віз вівтар і церковне начиння, а ще й трохи домашньої птиці, якісь пляшки з горілкою, сіно для коня і навіть реквізоване селянське майно. Він привітав мене як друга, що його давно не бачив. Здавалося, чоловік боявся знову заблукати, проте ніяк не міг наважитися пожертвувати свою птицю польовому управлінню штабу, де вже десять днів їли самі консерви й картоплю. Цього фельдкурата тут не надто любили. Проте він нізащо не хотів їхати далі навмання або обравши перший-ліпший маршрут,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марш Радецького та інші романи», після закриття браузера.