Читати книгу - "Дар для Яри, Марина Орєхова"

62. Ніч найтемніша перед світанком

Гул кафешки заглушав неприємне нашіптування думок. Аромат бекону та яєчні, які поставив на стіл усміхнений офіціант, будив апетит. Рита вперше запізнювалася на зустріч. Ми збиралися разом поснідати перед роботою, в яку і я, і вона поринули з головою.

Подруга вбігла до кафе вихором, знімаючи на бігу пальто. Її обличчя сяяло майже без макіяжу, чого не можна було сказати про мене. Сум жодній жінці не личить. 

Сьогодні вранці мій смартфон видав нагадування про підтвердження броні на авіаквитки. Я замовила їх місяць тому, збираючись у жовтні на тиждень летіти до Міші. Тепер броня не потрібна. На моєму місці хтось інший летітиме до Риги. Або інша.

– Вибач, що вчора не змогла побачитися з тобою. У мене дещо сталося, – змовницьки промовила Рита і чекала моєї реакції. Але я все також похмуро витріщалася в тарілку.

Рита швидко зробила замовлення і, мало не підстрибуючи на стільці, явно чекала мого питання, але бачачи, що я не поспішаю розпитувати, чому вона така задоволена, не витримала і сама почала говорити.

– Артем з'явився! Ми поговорили, і все з'ясували.

 Що з'ясували? – нарешті, видавила з себе я, переможена цікавістю.

 Я просто в шоці, Ясю! Він прийшов до мене зі стосом паперів.

 Тепер замість букетів папір дарують?

– Там було все. Звіти, рахунки, договори… – не звернувши уваги на мою шпильку, натхненно продовжила Рита.

– Коротше, він вивів усі свої підприємства з тіні, розірвав тендери між державною енергокомпанією та своїми фірмочками, укладені незаконно. Коротше, зробив усе легальним, відмовившись від "чорного" прибутку, уявляєш? А ще він показав мені квитанції благодійних внесків у кілька дитячих будинків на велику суму. Мовляв, компенсація за вкрадені гроші! Я ось з таким же обличчям на це дивилася, як у тебе зараз!

Я справді заклякла від почутого. Невже це буває? Злодій відмовився від «чесно» викраденого і роздав все своє багатство бідним? Це як же так?

І… І що далі? – відійшла я від ступору. 

– Я перевірила все по базі. Все чисто, документи справжні. Потім ми довго говорили. Точніше, говорив переважно він. Благав мене пробачити його, благав повернутися, клявся, що любить мене і жити без мене не може. Навіть на колінах стояв, Ясь.

Ти пробачила його?

Очі Марго засяяли ще яскравіше. Вона розквітала, як травнева троянда, у мене на очах.

 Так... Двічі... Прямо у передпокої пробачила, – хихикнула вона. – Я така щаслива, Ясю! Він любить мене і пішов заради мене на таке…

Я відчула приплив радості за подругу, і мій сум на якийсь час відступив, поступившись місцем щирому захопленню.

Рито, я дуже рада за тебе! Ти це заслужила.

Вона стиснула мене з усієї сили в обіймах, задоволено зойкнувши, як маленька дівчинка, що отримала бажаний подарунок на свято.

Тепер у нас все по-чесному, – продовжила вона згодом, коли надлишок емоцій у нас обох всяк, і ми повернулися до нашого вже холодного сніданку. – Яхти мені тепер, звичайно, не бачити, але і з хліба на воду перебиватися теж не доведеться, дякувати богу.

 Що ж. З таким тилом, як Маргарита Володимирівна Звягінцева, жоден чоловік не пропаде, – резюмувала я.

 Ще б пак! Тим більше у мене є пара приголомшливих ідей для бізнесу. Йому точно сподобається. І головне – все законно! Слухай, а як там Міхайло? Так і не дзвонив? – скоріше ствердно промовила вона, знявши усмішку з обличчя з пристойності. Але Рита виглядала настільки щасливою, що куточки губ самі розповзалися в сторони, як би вона не намагалася зобразити співчуття.

Ні. – байдуже відповіла я та відпила трохи кави.

Я так і не зрозуміла, чому ви розійшлися, якщо чесно... Але знаєш, я гадаю, все налагодиться. Розлука іноді йде на користь стосункам.

Я нічого не стала їй відповідати, знаючи, що це лише марне підбадьорення. 

«Ні фіга воно не налагодиться, Рито! Я проґавила єдиного чоловіка, якого по-справжньому любила. І люблю…"

Як тільки ми з Ритою попрощалися, обговоривши всі подробиці її примирення з Артемом, вся моя радість зникла. Як психолог, я звичайно ж знала безліч технік по виходу з депресії, але як пацієнт психолога – я дозволила собі їх не робити та віддала перевагу безцільному лежанню в ліжку.

 

Мене завжди дивувало, чому в релігії зневіра вважається смертним гріхом. Як можна зневіру поставити поруч із гнівом чи хтивістю? Тепер я це зрозуміла. Піддаючись зневірі, я крала сама в себе надію і радість, тим самим вбиваючи в собі все світле, у тому числі бажання жити. Але одна справа – усвідомити, інша – впоратися з депресією. Можна продовжувати мирно існувати у своєму мірку, робити свою роботу, бачитися з друзями, але при цьому тихенько вмирати всередині. Я відчувала, що я здала себе в оренду повністю, не залишивши нічого собі. Поступово, крапля за краплею з мене виходило щастя. І я навіть не чинила опір цьому. Я сама винна у своїх бідах, сама все зіпсувала. Депресією я карала себе. Вперше в житті я тонула, і не було кому мене врятувати. Міша довго прокладав мости до мене, біг, летів назустріч, а я тупцювала на іншому березі. Тепер же мені вистачило б і соломинки, простягнутої з його рук, щоб схопитися і дертися до нього, але вже було пізно. Він більше не хотів розплутувати клубок моїх страхів.

Щоденник Алістера був останнім промінцем надії, що вислизнув від мене. Анонімний покупець вирвав його у мене.

Я засинала на подушці, що втомилася від моїх сліз. Моя німа слухачка й утішниця. ... Як же покірно ти вбирала всі ці дні та тижні мої гіркі-прегіркі сльози ...

 

 

 

Я прокинулась у спальні свого лофта. День у Феєрії тільки почався, а мені було байдуже.

Ні, сьогодні ніхто не змусить мене здаватися в оренду. З мене годі – беру вихідний", – подумала я і продовжила валятися в м'якому ліжку, навіть коли пролунав дзвінкий стукіт у двері.

Ідіть усі до біса! Ворожка сьогодні не працює! – закричала я що було сили, але непроханий гість не здавався.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍