Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

Розділ 47 «Опісля»

З того моменту, коли вперше до мене повернулася свідомість, я пам'ятаю лише невелике прямокутне віконце з ґратами, що вибивалося на фоні стін та було розташоване майже під самою стелею. Крізь це віконце проникали сонячні промені, які розсіювались у кімнаті, залишаючи на підлозі та стінах тіні від ґрат. А далі — знов забуття...

 

 

***
 

Наступного разу, коли я прийшла до тями, то вже не знала, чи це був сон, чи реальність. Мої спогади розтріскалися, як скло, коли намагалася зібрати їх... Лише віддалені звуки, які доносилися з-за стін, нагадували мені, що я не сама. Затим лікар та медсестри у білих халатах та масках оточили мене, обговорюючи щось дуже тихо... Я відчувала їхню присутність, але не могла зрозуміти, що саме вони говорять чи роблять. І знову темрява...

 

***
 

Якось серед ночі, коли тіні від старих ґрат на вікнах виглядали як павутиння часу та створювали враження в'язниці для думок, а місячне сяйво, як ніжний поцілунок ночі, проникало у кімнату з вулиці, я знов опритомнила. Ліжко, на якому я лежала, було холодним і незручним, наче воно відмовлялося приймати моє тіло. Ремені, що прикували мене до нього, стискали шкіру, нагадуючи про моє безсилля. Почувалася я не дуже, а будь-який мій рух, ніби відбивався від стін, віддзеркалюючись в мозку тягучим болем.

На пальці лівої руки блищав металевий кліпс, який вимірював пульс, а на правому плечі — щось незвичайне — прозорий гладкий пристрій, наче з іншого виміру. Я відчула, як він, періодично видаючи нудне пискання, наповнюється повітрям, як життя, що проникає в мене. Затим прийшов дискомфорт, бо мою руку дуже сильно стисло цими прозорими лещатами. Мені стало не по собі, промайнули страшні думки, що мою руку хочуть відтяти... В животі замлоїло, відчула нудоту. Але ж раптом повітря різко почало покидало пристрій — відчуття було таке, ніби рука звільняється від кайданів... Кров пульсувала в артерії під манжетою. Коли пристрій пискнув в останній раз та завмер, я з полегшенням видихнула.

«Я у Лазареті...» — промайнуло в голові, і ця думка відкрила переді мною двері до спогадів. Все ожило в моїй пам’яті, як старий фільм, що відновлюється на білому полотні...  Я згадала, як мене привезли сюди, як обстежували, як прикували до ліжка... Мій гіркий зойк вирвався звідкись зсередини —  чи то від фізичного бою, чи то від душевного. Цей звук розбудили жінку, яка дрімала в кріслі поблизу... Впевнена, що вона була моєю доглядальницею. Її було років п'ятдесят, риси жорсткі, грубі, як у тих, хто бачив занадто багато горя, але вже не відчував співчуття. Жінка сказала мені щось, але її голос був віддаленим, ніби луна від стін, що сповнена повної байдужості. Проте у цю мить весь вир почуттів всередині затопим мене, наче лавина. Тіло затремтіло, а холод пронизав кістки. Я відчувала, як гарячка починає обгортати мене, немов вогонь, що розпалює кожну клітину. Все навкруги відступало, втрачало контур, а зір розпливався в темряві... Здавалось, немов переді мною відчиняються двері до невідомого, і я була готова увійти в цей темний світ...

 

***
 

Прокидалась я, напевно, ще рази три... Але коли була при свідомості, то мої спогади зводили мене з глузду... Це було як пазл, який я силкувалася скласти, але кожен шматочок не пасував. Коли міркувала про минулі події, відчай огортав мене, наче туман... Іноді мене охоплював гнів, палаючи у нутрі. Я почувалася самотньою, ні з ким не розмовляла, ні на кого не дивилась... Лежала нерухомо, як забута лялька.

За цей час я стала цілковитою руїною — тінню людини. Сили вичерпалися, а від мене залишалася лише оболонка натягнута на скелет... Удень і вночі моє виснажене тіло трусила лихоманка.

‌Коли знов прокидалась була у тому стані, коли людина не може міркувати розважливо. Шал у моїй крові не згасав, а мої сновидіння не були мирними... Мій настрій псувався: я робилась неспокійною й знервованою... Чужі обличчя, заклопотані, байдужі викликали в мені відчай...

З часом я стала одержима гнівом, мої думки були спрямовані лише на руйнування та смерть...  Проте розум, запалений жагою помсти, змушував мене триматися за життя, надавав крихти сили та спокою. Ці почуття оволоділи мною, допомагаючи поводитися більш адекватно та холоднокровно. Саме це давало мені новий запас сил для продовження боротьби за життя та подорожі безжальним лабіринтом спогадів.

 

***
 

Через деякий час мою доглядальницю замінили на Охоронців. Їх обличчя завше були однаково безвиразними, як маски, а очі — глибокими колодязями, що наче висмоктували мою душу. Кожного дня приходив новий Охоронець, як відголос безкінечної ночі моєї самотності.

Ременів більше не було. Я вже не була прикуті до ліжка, але відчувала невидимі ланцюги, що тримали мене на межі... Відчувала себе птахом, якому зв'язали крила, і він втратив надію на вільний політ... Я не могла пересуватися одна, навіть у вбиральню. Фізично не могла, бо тіло було вичавлене, як старий ганчірка, а кожен крок був випробуванням... Хоча впевнена, що вони боялися залишати мене одну не через це. Вони боялися, що я психічно нестабільна... Що моя воля може вибратися на поверхню, як вибухова субстанція... та пекельною лавою затопити все навколо.

 

 

***
 

Одного дня я прокинулася від ніжних промінчиків сонця, які проникали крізь вікно та торкалися моєї шкіри. Відкривши очі, побачила знайоме обличчя — Сміта Скотт — Охоронця, який був мені відомий ще з Карцеру.

— Вітаю, лялю! — його усмішка осяяла кімнату. — Виглядаєш кепські. Мабуть, почуваєш так само?

Лише сухо кивнула головою у відповідь. Не хотілося виказувати радість від зустрічі з ним. Пам'ятала нашу розмову тоді, напередодні покарання, в Карцері. Він висловив щось не поважне про Реда... щось таке, що я відчула біль. Тепер, знову зустрівши цього молодого чоловіка, я не могла визначити, чи був він союзником чи ворогом. Але в одному була впевнена — він був частиною цього жорстокого світу, де біль і страждання стали моїми найближчими супутниками та де я мала намір не довіряти нікому.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍