Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

була вищою, — інакше рішення встановити «предільну» ціну позбавлене будь-якого сенсу. Отже, якщо припустити, що собівартість виготовлення одного кілограма цукру в 1919 та 2020 рр. була однією й тією ж (а це не так, оскільки і робоча сила, і енергоносії на початку століття були дешевшими, ніж наприкінці того ж століття), то ми можемо припустити, що 32—37 грн в 1919 р. за купівельною спроможністю відповідають 1 USD в році 2020. Озброївшись калькулятором, отримуємо 450 млрд розділити на 37 = трохи більше 12 млрд USD. Для порівняння: заплановані доходи держбюджету України в 2019 р. —1079,5 млрд грн або приблизно 43—45 млрд USD.

Другий. Інше

8 лютого «директори» ухвалили «Закон про місцеві конгреси і ради трудового народу», скасували «Головну слідчу комісію при Директорії», міністерства військове та морське, на базі яких було утворено міністерство оборони, а також «командирували» Чехівського «представником Директорії в Чехію». Скоротили чисельний склад дипломатичних місій до Франції, США, Великої Британії, Італії. 13 лютого затвердили новий склад Ради Народних Міністрів на чолі з «професором» Остапенком та призначили Наказним отаманом генерал-майора російської армії, кавалера 7 бойових орденів Олександра Грекова (Греківа).

О. Греков (Греків) (1875—1959 рр.). Суспільне надбання

20 лютого ухвалили «доповнити» Директорію представниками від Галичини і ввести «представників Галичини до правительства», хоча Петрушевич офіційно увійшов до її складу лише 12 березня. 25 лютого доручили урядові «в спішному порядку» підготувати три акти: про «межі території» УНР, про «погляд на союз народів» та про «прийняття на себе обов’язків по виплаті частин боргу бувшої Російської імперії», відсутність яких унеможливлювала діяльність дипломатичних місій УНР за кордоном, у т. ч. на Паризькій мирній конференції.

9 квітня відправили у відставку уряд Остапенка (відповідну заяву члени кабінету подали ще 14 березня) і ухвалили новий склад уряду на чолі з Мартосом[552].

У принципі це всі діяння Директорії УНР як колективного органу, спрямовані на розвиток національної української державності за весь час її фактичного існування в такому складі.

Мапа УНР, підготовлена для Паризької мирної конференції. Суспільне надбання

Здобутки Директорії в царині зовнішньої політики

11 лютого відбулося засідання, яке зафіксувало крутий, на 180 градусів, розворот державного човна (або того, що можна було ним вважати). Учасники засідання — Петлюра (головуючий), Андрієвський, Макаренко та Швець заслухали звіт делегації в складі Остапенка, Грекова, Бачинського та Мазепи, яка приїхала з Одеси, де проводила переговори з командуванням союзницьких військ.

Ухвалили: «висловити свою згоду на прийняття в принципі тих умов, які були висунені з обох сторін і спільно обмірковані в тих радах». 12 лютого голова уряду зачитав листа капітана (!) Ланжерона, який у відповідь на цитовану ухвалу Директорії від 11 лютого зажадав звільнення з тюрми гетьманських міністрів та урядовців Гербеля, Ржепецького, Рейнбота та інших (усього 17 осіб). Директорія від розуму великого звільнити ув’язнених категорично відмовилася. Підставу вигадали таку: мовляв, ця вимога була «беззаконною» — можна подумати, що їх запроторили до буцегарні законно!

17 лютого «колективний голова держави» «вислали» до Одеси «уповноважених представників від Директорії» — міністра закордонних справ Мацієвича та його заступника Бачинського «з правом передати військовому командуванню декларацію Директорії Української Народної Республіки, заключати і підписувати умови, згоди з представниками держав Антанти від імені Директорії Української Народної Республіки». 5 березня «прий­няли до відома» текст відповіді уряду УНР командувачеві військ Антанти в Одесі (відповідного тексту, як завжди, ніхто до сьогодні в очі не бачив)[553].

Але це й не важливо — з 100-річної ретроспективи цілком ясно видно, що точку зору як Антанти в цілому, так і Франції, зокрема і в першу чергу, діячі УНР до уваги просто не брали. Мабуть, за браком зацікавлення.

Марення українських націоналістів проти реалій геополітики

Франція, яка за результатами війни виразно домінувала на європейських теренах, прагнула реалізувати здобуту в Першій світовій стратегічну перевагу.

У Парижі, так само як і в Лондоні і у Вашингтоні, добре пам’ятали, хто в критичні для долі Антанти дні уклав мирову угоду з їхніми смертельними на той час ворогами.

Провідники країн-переможниць ще не встигли забути, хто в листопаді 1917 р. сприяв державному розвалу Росії — одного з трьох фундаторів Антанти.

Ще не встигли забути, що, проголосивши державну самостійність, УНР негайно підписала мирову угоду в Бресті, що дозволило Німеччині зосередитись на військових операціях лише на Західному фронті.

Ще не встигли забути, як лідери антигетьманського повстання зруйнували хистку можливість відтворення українсько-російської федеративної демократичної республіки, яка могла б при нагоді відіграти роль східноєвропейської противаги Німеччині та її союзникам.

Оголошення Директорією свого «позаблокового», нейтрального статусу, яке містилося в Декларації 26 грудня, не могло викликати в стані країн-переможниць нічого, крім огиди та роздратування.

На цьому тлі нікого і ні до чого не зобов’язували ухвали ТКНУ про нормалізацію стосунків з Антантою, вони вже не могли мати ніякого позитивного політичного значення.

Тим часом перемога країн Згоди у Першій світовій війні, державний розпад чотирьох монархій — Австро-Угорської, Російської, Німецької та Оттоманської Порти — висунули на перший план необхідність перебудови всього європейського геополітичного простору. Основні принципи цієї перебудови сформулював учений-геополітик зі світовим ім’ям сер Гелфорд Джон Маккiндер (Halford John Mackіnder).

Частина IX

Хто такий Гелфорд Маккiндер?

Архітектор Версальського договору, якщо зовсім точно — всієї системи повоєнних мирових угод (1861—1947), сер Гелфорд сформулював і наріжний принцип Версальського світового устрою. «Той, хто контролює Східну Європу, — повчав він, — той командує Хартлендом. Той, хто контролює Хартленд, той командує Світовим островом (тобто Євразією та Африкою). Той, хто контролює Світовий острів, той командує світом».

Г. Д. Маккіндер (1861—1947 рр.). Суспільне надбання

Хартлендом, тобто «серцевинною землею», сер Гелфорд уважав центральну частину Євразії, навколо якої, згідно з його поглядами, розташовувалися внутрішня (Європа—Африка—Індокитай) та зовнішні (Америка—Африка—Австралія/ Океанія) дуги.

Директор Лондонської школи економіки (1904—1908 рр.), член Палати громад парламенту Великої Британії (1909—1922 рр.), сер Гелфорд відіграв і вирішальну роль у справі ставлення альянтів щодо України. У 1919—1920 рр. він обіймав посаду Верховного комісара в підконтрольній Антанті частині України та британського радника-проконсула в штабі Денікіна, вважаючи «білий рух» єдиною проатлантистськи орієнтованою збройною та політичною силою в тогочасній Росії, яка здатна протистояти пронімецьки орієнтованим силам — передовсім більшовикам та їхнім сателітам, українським націонал-соціалістам.

Отже, з одного боку, Версальський договір мав на меті закріпити за Західною Європою статус берегової бази для таласократичних (морських) держав. З другого — створити низку т. зв. лімітрофних держав (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехословаччина, Румунія). Основне їх геополітичне завдання — не допустити створення континентального альянсу «телурократичних» (сухопутних) націй та держав, тобто слов’ян і німців, спрямованого проти Великої Британії та її спільників[554].

Існування самостійної, незалежної, а тим більше Соборної України ця схема ні в якому разі не передбачала і ні за яких умов передбачати не могла.

Ще раз: ні за яких обставин. Ні за яких умов.

Політичні практики переможців

Як це часто-густо трапляється в житті, найкращі теоретичні концепції розбиваються об сувору практику життя.

Політичні лідери країн-переможниць у питанні повоєнного європейського устрою дотримувалися позицій якщо не антагоністичних, то цілком протилежних. Причини — різниця в географічному положенні, фактичний внесок у перемогу над ворогом, історичні