Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

Розділ 60. Дурне, дурне життя

Тим часом за багато кілометрів від села Харганс, у Віджио виникли проблеми на будівництві школи.

Ніхто спочатку не зрозумів, що сталося з білою кладкою замку — вона почала темніти на очах. Ці зміни неможливо було ні зупинити, ні виправити.

Вартові одразу доповіли графу Локстерну. На відміну від інших, він та ще троє засновників знали, що означає ця зміна: насувається небезпека. І не дрібна, а така, що може стерти все з лиця землі. Саме для таких випадків замок і був зачарований.

Ніхто не розумів, звідки прийде біда, але всі відчували: скоро. Коли остання біла цеглина перетвориться на чорну.

Граф Еміль був наймолодшим серед засновників і на жаль не найсильнішим. Він поступався Джефрі та Катані. Під час одного з магічних змагань він не протримався й десяти хвилин. Його магія була звичайною. Потай Еміль заздрив друзям, які могли перетворюватися на вовка чи ведмедя. А Катана взагалі володіла родовою магією.

— От би вони були тут! — вголос подумав чоловік. — Разом ми б щось вигадали…

Стукнувши кулаком по столу, Еміль вилаявся. Він не мав уявлення, що робити. Зволікання буде коштувати їм дорого. Будівництво довелося тимчасово зупинити — людей лякали зміни, що відбувалися з замком. Та й сам Еміль не бачив сенсу щось продовжувати, якщо над ними нависла смертельна загроза.

— Гей, ви там, боги, допоможіть! — вигукнув він, закинувши голову.

Паніка дедалі більше опановувала його. Усі молитви здавалися марними. Замок темнів, а причина залишалась невідомою.

Тоді він наважився написати до столиці й у графства друзів. Щоб не трапилося — їм була потрібна допомога.

Молодий граф нервово міряв кімнату кроками, бив кулаком об стіни, зривався на слугах. Востаннє він відчував подібне багато років тому, коли підняв заколот проти короля.

Еміль майже втратив розум, коли відповідь від Великого герцога довго не надходила. Він не спав, не їв, не зводив очей із замку. Але коли дізнався про реальну небезпеку, то відчув, наче на плечі впала вага цілого світу. До Віджио прямував Морл із величезною армією. Перемогти таку кількість досвідчених воїнів було майже неможливо — хіба що зібрати всі сили герцогства, які, на жаль, перебували в іншій частині країни. А на це потрібен час.

Попри паніку, Еміль зумів укріпити місто: викопав навколо нього рів із гострими кілками й зміцнив стіни. На щастя, місто було збудоване з урахуванням можливих нападів.

З Резенфордом було складніше. Стіни навколо ще не звели, захист був мінімальним. Замок могли просто стерти з лиця землі. Та й часу на укріплення вже не залишалося.

Граф розумів, що бій відбудеться на пустці між містом і Резенфордом. І саме його результат визначить долю обох. Найменше йому хотілося, аби Морл захопив бодай частину Елеї Еланор Соррель Астри.

Еміль молився, щоб до моменту, коли ворожа армія дістанеться воріт, прийшла підмога. Він покладав усю надію на прибуття армії Мерліна. Головне — вистояти до того часу.

* * *

Альбрехт здригнувся від холодного вітру, що несподівано налетів. Дерева не давали жодного захисту — навпаки, тут було сиро й гидко. Над лісом та селом зібралися сірі грозові хмари, і незабаром пішов дощ.

Притулившись спиною до дерева, хлопець ще раз поклав руку на пістолет, що висів на поясі. Все виглядало безглуздо. Це швидше була звичайна бійка, ніж справжня дуель із секундантом. Альбрехт це розумів. Він щиро сподівався, що не доведеться стріляти — за все життя лише кілька разів тримав у руках пістолет.

Він уважно озирнувся навколо, прислухався. Не хотілося, щоб його вбили із засідки — це було б надто просто.

Незабаром він почув кроки. Перевів погляд від одного дерева до іншого й помітив Кріса. Молодий чарівник про всяк випадок узяв із собою чарівне кільце — вже одягнене на палець. Паличкою він користувався рідко: вона була не така практична й легко губилася.

«Радо, прошу тебе… тільки прийди»

Йому також дуже хотілося, щоб прийшла Софі. Дівчина світилася від щастя, коли він годину тому сказав, що хоче побачити її в лісі. Вона не вірила своїм вухам.

— Все ж прийшов? Думав, злякаєшся та заховаєшся вдома, як усі ці дні! — хмикнув Кріс.

— Я й не збирався відсиджуватись. Мене там просто замкнули. А що до боягуза — на таке більше не поведусь.

— Давай швидко розберемося, як чоловіки. Хто залишиться живим, тому й належатиме Софія!

— Забирай. — Альбрехт фиркнув, не стримавшись. 

— Е ні! Ти її зганьбив! Краще буде, якщо ти просто даси себе вбити!

Альбрехт підняв одну брову.

— Ага, зараз... — буркнув він. — І ти справді не віриш, що я нічого не робив? — уже голосніше додав.

Коли він побачив, як Кріс потягнувся до пістолета, то одразу зрозумів: той володіє зброєю краще за нього.

— Мій батько служив в армії. Він навчив мене стріляти! Побачимо, який із тебе стрілець!

— Ти надто багато балакаєш! Ви мені вже остогидли! Закінчу з цим та повернуся назад до своєї Гармонії! — Альбрехт помітив когось, що причаївся в кущах.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍