Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

Опинившись за межами будинку старости, хлопець озирнувся. Звістка про майбутнє весілля брата Великого герцога та Софії вже розлетілася селом. Зібравшись із думками, Ал рушив дорогою. Куди — сам не знав. Просто сподівався на удачу.

Поблукавши п’ятнадцять хвилин селом, Альбрехт, на своє «нещастя», натрапив на будинок того, хто раніше залицявся до Софії — Кріса. Хлопець знав: той його ненавидить — спершу за «збезчещення» дівчини, потім за заручини з нею.

Широкоплечий хлопець років двадцяти зі світлим волоссям-їжачком сидів на лавці біля будинку й точив ніж. Почувши кроки, він підняв очі, і в них спалахнула люта ненависть.

Кріс схопився, прихопивши ніж. Він би й накинувся просто там, але на вулиці було багато людей — саме це його й стримало. Швидко наблизившись, він сховав зброю за пояс.

— Не думай, що тобі це зійде з рук! — пригрозив він. — Хорос обіцяв мені Софію, поки не з’явився ти! Я ще з першого погляду зрозумів, хто ти такий! Думаєш, як багатий — тобі все можна?! Е ні! Я так просто не здамся! Приходь сьогодні на заході сонця в ліс, на галявину. Там нас ніхто не почує. Я тебе вб’ю!

— Ти викликаєш мене на дуель? — Альбрехт мовчки вислухав монолог, вигнувши брову. — І якою зброєю? Магія, меч, пістолет?

— Пістолет! — Кріс зиркнув навсібіч, перевіряючи, щоб ніхто не підслухав. — Не прийдеш — знайду сам.

— Я прийду. — коротко відповів Альбрехт і, не озираючись, рушив у зворотному напрямку.

Тепер йому треба було побачитися з Радою. Хлопець зупинився на півдорозі, підібгавши губи. Як він узагалі зібрався після всього дивитися їй у вічі? Але, зібравшись із силами, таки попрямував до будинку, де вона тимчасово жила.

Не став довго тупцювати під дверима. Господиня одразу впустила його та провела до кімнати Ради. Побачивши її, Альбрехт зітхнув. Дівчина стояла біля вікна, склавши руки. Коли вона обернулася, хлопець злякався, що вона також зараз викличе його на дуель.

— Навіщо ти це зробив? — холодно спитала Рада.

— Так треба було. Ти зрозумієш…

— Ні, не зрозумію! — сердито вигукнула вона. — Ти ж сам казав, що не хочеш ні з ким одружуватися! А тепер…

Альбрехт підійшов ближче й, хоч вона й опиралася, обійняв за плечі.

— Я й зараз не хочу. Скажи, ти пам’ятаєш те заклинання, про яке говорила Нерісса? Щоб посилити звук?

— Акустик? Ну так, пам’ятаю. А що?

— Мені сьогодні ввечері знадобиться твоя допомога!

— Ал, що ти задумав? — уважно глянула на нього подруга.

— Побачиш. Ти зможеш привести Софі на ту лісову галявину?

— Навряд. Вона мене уникає.

— Тоді просто призначу їй побачення там.

Рада пирхнула від обурення:

— Ага, зрозуміла! А «Акустик» хочеш використати, щоб освідчитись їй у коханні на всю округу?

— Ні! Моєї сили вистачить тільки до узлісся. Але якщо ми начаруємо його одночасно — тоді й у селі почують!

— Скажи мені, Ал, що ти задумав?

— Просто приходь сьогодні на заході на галявину — і сама все дізнаєшся! — Альбрехт глянув у її розгублені очі й тільки зітхнув. — Можливо, цим ти врятуєш мені життя.

— Ал? Не зрозуміла…

Хлопець узяв її обидві долоні й підніс до вуст.

— Прошу тебе, Радо. Просто прийди.

Альбрехт не міг довше залишатися з нею. Якби вона дізналася все, то, напевно, почала б його відмовляти. Або ще гірше — вчинила самосуд.