Читати книгу - "Засліплення"

хотів їм поступитись. Через десятки років його поблажливість і співчуття до них узяли гору, і він, усупереч власній розважливості, заснував жіночий чернечий орден. Із вісьмох суворих «правил», які він запровадив для черниць, у першому було сказано:

«Черниця, хай навіть вона перебуває в ордені сто років, має поштиво вітати кожного ченця, навіть якщо його прийнято до ордену цього самого дня; вона має спинитися перед ним, згорнути руки й належно його пошанувати. Черниця повинна поважати це правило, дотримуватися його, вважати священним і не порушувати до самої смерти».

Сьоме правило, священну вірність якому їй прищеплюють такими самими словами, проголошує: «У жодному разі черниця не сміє ганити чи сварити ченця».

Восьме: «Віднині черниці не мають права ступати на стежку розмов із чоловіками. Але ченці мають право ступати на стежку розмов із черницями».

Попри цю греблю, яку Величний звів од жінок своїми вісьмома правилами, його облягла, коли це сталося, глибока туга, і він промовив до Ананди:

«Якби вчення і приписи, проголошені Довершеним, не дозволяли жінкам, Анандо, полишати світ і відмовлятися від домівки, цей священний спосіб життя панував би довго; істинне вчення панувало б тисячу років. Та позаяк, Анандо, жінка полишила світ і відмовилася від домівки, цей священний спосіб життя, Анандо, пануватиме недовго; тільки п’ятсот років пануватиме істинне вчення.

Якщо на добре доглянуте рисове поле, Анандо, нападе хвороба, яку називають борошнистою росою, таке поле простоїть недовго; так само недовго пануватиме й священний спосіб життя, коли якесь учення та приписи дозволять жінкам полишати світ і відмовлятися від домівки.

Якщо на добре доглянуту цукрову плантацію, Анандо, нападе хвороба, яку називають синьою, така плантація простоїть недовго; і так само недовго пануватиме й священний спосіб життя, коли якесь учення та приписи дозволять жінкам полишати світ і відмовлятися від домівки».

У безособовій мові віри я чую тут глибокий особистий розпач, відлуння болю, яке не траплялося мені більш ніде, в жодному з численних висловлювань, що дійшли до нас від Будди.

Твердий, наче дерево,

Як річка, кривий,

Злий, наче жінка, —

Злий і дурний, —

каже одне з найстаріших індійських прислів’їв, складене, коли врахувати жахливий зміст такого висловлювання, досить доброзичливо, як і більшість прислів’їв, і прикметно для народної думки індусів.

— З того, про що ти розповідаєш, нові для мене лише подробиці. Я в захваті від твоєї пам’яти. З безкрайого океану легенд та переказів ти цитуєш те, що потрібно на потвердження твоїх доказів. Ти нагадуєш мені давніх брахманів, котрі ще до того, як виникла писемність, усно переказували учням свої веди, за обсягом більші, ніж священні книжки будь-якого іншого народу. У голові в тебе — священні книжки всіх народів, не тільки індусів. Щоправда, за свою наукову пам’ять ти платиш однією небезпечною вадою. Ти не помічаєш, що діється довкола тебе. Те, що відбувається з тобою самим, у твоїй пам’яті не залишається. Якби я попросив тебе — чого я, звісно ж, не зроблю: розкажи, де ти знайшов цю жінку, як вона тебе піддурювала і обдурювала, як продавала й у баранячий ріг згинала, опиши з усіма подробицями ту злість і дурість, що становлять, за твоїм індійським прислів’ям, її головні риси, щоб я міг скласти про неї власну думку, а не просто беззастережно приймав твою, — ти б не зміг цього зробити. Мені на догоду ти, певне, спробував би напружити пам’ять, одначе зовсім марно. Розумієш, такою пам’яттю, якої позбавлений ти, наділений я, в цьому я маю над тобою величезну перевагу. Я не забуваю того, що колись сказав один чоловік, бажаючи завдати мені болю чи зробити приємність. Звичайні слова, прості зауваження, які можуть стосуватися мене так само, як і будь-кого іншого, з часом вилітають мені з голови. Чуттєву пам’ять, як я її назвав би, має людина мистецтва. Тільки те й те разом — пам’ять чуттєва й пам’ять розумова (а тобі властива саме ця друга) — дають змогу людині стати універсальною. Я, мабуть, тебе переоцінював. Якби ми, ти і я, могли злитися в одну людину, то з нас вийшло б духовно довершене створіння.

У Петера смикнулася ліва брова.

— У мемуарах немає нічого цікавого. Жінки, коли вже вони читають, живляться мемуарами. Я добре запам’ятовую все, що зі мною трапляється. Ти допитливий, я — ні. Ти щодня вислуховуєш нові історії й хочеш сьогодні, задля різноманітности, почути ще одну й від мене. Я від історій відмовляюсь. Ось у чому полягає різниця між нами. Ти живеш своїми божевільними, я — своїми книжками. Що порядніше? Я міг би жити й у халупі, мої книжки — у мене в голові; тобі потрібна ціла психіатрична лікарня. Бідолаха! Мені тебе шкода. Ти, власне, — жінка. Ти — це самі сенсації. Бігай собі від новини до новини! Я стою на місці. Коли вже до мене вкрадеться якась думка, то не полишає мене тижнями. Ти поспішаєш обзавестися відразу іншою. Ти називаєш це інтуїцією. Якби я страждав на якусь маячну ідею, то пишався б нею. Що свідчить більшою мірою про вдачу й силу волі? Зазнай манії переслідування! Якщо ти до цього піднесешся, я подарую свою бібліотеку тобі. Ти — чоловік тертий і вмієш уникнути будь-якої глибокої думки. Манія тобі не до снаги. Мені теж ні, але я маю хист, потрібний для цього, — свою вдачу. Тобі здається, що я хвалюся. Але я свою вдачу довів. Тільки завдяки власній волі, без будь-чиєї підтримки, про це навіть ніхто не знав, я звільнився від якогось гніту, якогось тягаря, якоїсь смерти, якоїсь кори клятого граніту. Де б я був, якби чекав на тебе? Вгорі! Я покинув книжки напризволяще й пішов на вулицю. Ти не знаєш, що то за книжки, спершу ознайомся з ними, може, я злочинець. З погляду суворої моралі, я таки злочинець, але я беру це на себе, я не боюся. Смерть розлучає подружжя. Невже мені дозволено менше, ніж смерті? Що таке смерть? Припинення функцій, заперечення, ніщо. Невже я маю чекати її? Чекати примх якогось упертого, старого тіла?