Читати книгу - "Білі зуби"

Будь ласка, замовкни, будь ласка, хай я зможу…

— Рішення, яке ти приймаєш, Арчі, — сказав доктор Каліка, зраджуючи знання інформації, що мав від самого початку — ім’я хлопця, яке він припас, щоб видати в момент, коли воно матиме найбільший вплив, — ти можеш уявити, що воно повторюватиметься раз за разом — і так цілу вічність? Можеш?

— У мене є монетка! — закричав Арчі, зарепетував із радістю, бо він щойно про це згадав. — У мене є монетка!

Доктор Каліка розгубився.

— Га! В мене є монетка, ти, засранцю. Га! В задницю тебе.

Тоді ще один крок. Він витягує руки, долонями доверху, невинно.

— Стій там. Стій там, де ти є. Отак. От шо ми зробимо. Досить балаканини. Я покладу пістолет отут… помалу… тут.

Арчі присів і поклав пістолет на землю, приблизно посередині між ними двома.

— Тепер ти можеш мені довіряти. Я дотримаю слова. А тепер я кидаю монетку. Якщо п’ятірка, я тебе вб’ю.

— Але… — заперечив доктор Каліка, і чи не вперше Арчі побачив щось на зразок справжнього страху в його очах, такий страх, який, власне, не давав самому Арчі говорити.

— А якщо герб — не вб’ю. Ні, я не хочу це обговорювати. Я не особливо добре думаю, коли вже заходить про таке. Це найкраще, що я можу запропонувати. Добре, почали.

Монетка злетіла в повітря і зблиснула, як злітають у повітря і зблискують усі нормальні монетки у нормальному світі, відбиваючи світло і повертаючись темним боком ритмічно — заворожуючи людський погляд. Потім, у якийсь момент, тріумфальна лінія польоту загнулася, дуга стала неправильною, і Арчібальд зрозумів, що монетка не летить йому в руки, а летить поза нього, добряче поза нього, і він обернувся, і провів її поглядом, як вона впала в болото. Він саме нагнувся, щоб знайти її, коли пролунав постріл, і його праве стегно пронизав, як блискавка, біль. Він подивився вниз. Кров. Куля пройшла навиліт, минувши кістку, але лишивши попіл. Біль був нестерпний і разом із тим якийсь далекий. Арчі повернувся і побачив доктора Каліку, зігнутого, пістолет безсило звисав у його руці.

— Хрінюк, ну нашо ти це зробив? — розлючено заволав Арчі, легко і сильно вихоплюючи пістолет із докторової руки. — Це герб. Бачиш? Це герб. Дивись. Це був герб.

* * *

Значить, ось Арчі, ось траєкторія кулі, і зараз станеться щось незвичайне, навіть за мірками телебачення: він врятує життя тому ж самому чоловікові двічі, і другого разу теж без жодних на те причин. І це напряжна справа, рятувати чуваків. Ціла зала дивиться із жахом, як Арчі приймає кулю в ногу, просто в стегно, мелодраматично крутиться навколо своєї осі й падає просто на скляну коробку з мишею. Всюди — друзки скла. Яке видовище. Якби це було по телевізору, зараз би заграв саксофон; йшли б титри.

Але спочатку — треба догравати гру. Бо що б ти не думав про гру, її треба догравати, бо навіть, як у день незалежності Індії чи Ямайки, коли підписувалися мирні угоди і завантажувалися кораблі, кінець просто означав початок нової, набагато довшої історії. Так само фокус-група, що вибирала для цієї зали колір побілки, ковролін, розмір літер на плакатах, висоту стола, без сумніву, відзначила б пункт «дограти цю залу до кінця»… І звісно, демократія в тому й полягає, що всі давали різні свідчення, що то був Маджід, чи Міллат, різнорідні записи, відеозапис застиглої жертви і двох родин, і така заплутана судова справа, що суддя врешті забив на все і присудив по чотириста годин громадських робіт обом близнятам, які вони відпрацювали, звісно, садівниками в новому проекті Джойс — у величезному мілленіальному парку на берегах Темзи…

І чи може бути так, що молода професійна жінка-фотограф, від вісімнадцяти до тридцяти двох, через сім років від цих подій зробить фотографію Айрі, Джошуа і Гортенз, які сидять на узбережжі Карибського моря (бо врешті, Айрі і Джошуа стануть коханцями; не можна так довго ховатися від долі), поки Айрина безбатькова дівчинка пише повні любові листи Поганому Дядечку Міллату і Хорошому Дядечку Маджіду і почувається вільною, як Піноккіо, лялька, якій відрізали батьківські ниточки? І чи може бути так, що кримінальні елементи і підстаркуваті відвідувачі захочуть зробити ставки на переможця у грі в блекджек між Алсаною і Самадом, Арчі і Кларою в «О’Коннелі», 31 грудня 1999 року, того історичного вечора, коли Абдул-Мікі нарешті відчинить двері свого закладу для жінок?

Але, звісно, розповідати ці та інші казки означало б творити міф, хитру побрехеньку, мовляв, минуле завжди тяжке, а майбутнє ідеальне. А Арчі знає, що це не так. Так ніколи не було.

Було б цікаво зробити опитування (що би ви вирішили?), щоб дослідити теперішнє і поділити аудиторію на дві групи: на тих, хто зараз дивиться на чоловіка, що, стікаючи кров’ю, розпластався на столі, і тих, хто проводжає поглядом маленького бурого втікача. Арчі, разом із другою групою, дивився вслід миші. Він дивився, як миша на хвильку завмерла із самовпевненим виразом, наче вона нічого іншого й не чекала. Він дивився, як вона втікала, перестрибнувши через його руку. Він дивився, як вона мчала по столу, поміж руками тих, хто намагався її зловити. Він дивився, як вона стрибнула зі столу і зникла у вентиляційній шахті. Тікай, синку! — подумав Арчі.

Післямова.
Молода досвідченість Зеді Сміт

Входження в англомовну прозу молодої письменниці Зеді Сміт можна назвати відкриттям початку ХХІ сторіччя. У 2000 році, на момент виходу її першого і найвідомішого роману «Білі зуби», авторці виповнилося лише 25 років. Та цей роман, фактично, став літературною сенсацією ще за декілька років до виходу в світ, а видавництва мало не змагалися за право публікації. Цілком виправдано: згодом книга стала світовим бестселером, здобула численні літературні премії