Читати книгу - "Останнє літо"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хірург стомлено і якось відчужено додав, що поранення було з самого початку безнадійне і за скільки хвилин після нього настане момент клінічної смерті — від ужитих заходів не залежить. Оперативне втручання, коли поклали на стіл, було марне. Залишається зробити розтин тут, у медсанбаті, чи в іншому місці. Рана така, що смерть могла бути й моментальною. Проте, судячи із свідчень осіб, які супроводжували, сталася вже в дорозі.
— Усе це я виклав у висновку. Саме закінчив, — сказав хірург.
— На біса ви годні! — гірко сказав Захаров. — Кажуть про вас, що мертвих оживляєте, а тут через двадцять хвилин вам на стіл поклали — і нічого не змогли зробити!
— Товаришу генерал, — чи то не впізнавши Захарова, чи то не надаючи значення, як і до кого звертатись, тим самим втомленим голосом сказав лікар, — головний хірург армії приїде, свої висновки вам доповість. Але через мої руки за війну не менше людей пройшло, ніж через його. Кого могли оживити — оживляли, а з мертвого живого не зробиш, хоч би як хотів. Невже не зробили б усього, що могли? Невже ви самі цього не розумієте? Що ж нам, удавати, ніби оживляємо, розчин вводити, масажувати мертвого? Для чого, для якої доповіді, кому й навіщо?
Сказав так переконано цей хрипкуватий, непоказний, немолодий, стомлений медик у білій лікарській шапочці й забризканому дрібними краплями крові халаті, що Захаров так нічого й не заперечив йому.
— Поранення вам показати? — опитав хірург, дивлячись на змовклого Захарова.
— Покажіть.
— Зараз… Климова, — обернувся хірург до сестри, — давайте на стіл, готуйте до операції того сапера з відірваною ступнею. Він з шоку вийшов?
— Вийшов, стогне.
— Готуйте.
І тільки після цього пішов із Захаровим до накритого простирадлом стола.
Відхиливши простирадло і показавши Захарову, де ввійшов і де вийшов осколок, що вбив Серпіліна, хірург хотів знову накрити тіло простирадлом, та коли він уже натягнув простирадло до плечей, Захаров затримав його рухом руки. Той зрозумів і відпустив простирадло.
Тепер Серпілін лежав на операційному столі, як лежать на ліжку хворі, непритомні, в жару, накриті самим простирадлом. Одне плече було зовсім накрите, а друге, голе, трохи висовувалося з-під простирадла, як живе в живої людини, що недбало вкрилася. Обличчя Серпіліна було не закинуте назад, як здебільшого буває в мертвих або, точніше, як здебільшого здається. А, навпаки, було навіть трохи нахилене вперед і при цьому повернене в той бік, з якого стояв Захаров. Чому так? Хто його знає!
Так винесли з машини, так поклали на стіл чи так повернули голову, коли оглядали вже мертвого…
Чекаючи головного хірурга, з тілом Серпіліна ще не почали робити всього того, що заведено робити, щоб мертве тіло потім мало хороший вигляд у труні. Не підв’язували підборіддя і не накривали нічим важким повіки.
Тому він лежав як живий, трохи повернувши вбік обличчя, ніби хотів прислухатись до того, що йому міг сказати Захаров. Він часто так повертав голову в розмові. Тільки тепер не сидів і не стояв, а лежав, повернувши її, і дивився обома очима вгору, в куток намету, кудись повз Захарова, далеко звідси. Обличчя було ще живе, а очі мертві, що вже не бачили або, навпаки, бачили те, чого Захаров не бачив і не міг побачити.
Захаров нерухомо постояв кілька хвилин над цією живою головою з мертвими очима. Думаючи в ці хвилини не про те, що сталось і чому сталось, а звикаючи до відчуття, що цієї людини більше немає і не буде.
Од цього відчуття, до якого Захаров намагався звикнути, в нього виступили сльози на очах, і він, мабуть, розплакався б, якби його не відвернув шепіт за спиною.
Голос хірурга, з яким вони разом підійшли до тіла Серпіліна, і чийсь інший.
— Миколо Івановичу, може, я його прооперую, — сказав той, інший голос.
— Ні, я сам, — сказав голос хірурга.
— Давайте краще я.
— Ні, я сам.
Захаров обернувся й зрозумів, що вони говорять про ту операцію, яку треба робити пораненому, що вже лежав на сусідньому столі. Він поглянув на хірурга й кивнув — чи то схвалюючи, що той саме так робить, як треба, чи то відпускаючи, — щоб ішов, оперував. Потім ще раз поглянув на повернене до нього обличчя Серпіліна й побачив Синцова, про якого знав, що він стоїть з того боку, але не бачив його всі ці хвилини. А тепер побачив і зробив йому жест рукою, який означав: «Усе. Ходімо звідси!»
Вони вийшли з намету, і останнє, що, виходячи, почув там, за спиною, Захаров, був голос хірурга. Не той, стомлений, яким він говорив про Серпіліна, а інший, яким він сказав комусь: «Рукавички!» Інший, владний голос, що стосувався вже іншого діла, яке йому належало робити.
— Отак, Синцов, — вийшовши і зупинившись, сказав Захаров. Сказав так, наче треба було поставити ще якусь крапку на всьому цьому, наче цієї крапки не поставила сама смерть.
Синцов нічого не відповів. Пригадав, як восени сорок першого, після виходу з оточення, під Єльнею, віз того ж таки Серпіліна до медсанбату і стояв і чекав, поки оперували. Тримався, тримався, і раптом затіпало від того спогаду, ніби він винен, — тоді зробив усе, що міг, а тепер не зробив!
— Де Прокудін? — спитав Захаров, ще не бачачи обличчя Синцова. І, звівши очі, побачив його обличчя. Та замість того щоб зупинитись, як зробив би на його місці інший, ще раз повторив голосно й суворо — Де Прокудін, я вас питаю? — Не тому, що не помітив, що діється з Синцовим, а тому, що помітив і знав: тільки так і приводять до тями ладну заридати людину.
— На рації, — оволодівши собою, відповів Синцов. — Пішов радирувати про висновок лікарів.
— Він уже передав, він продублювати пішов на телефон, до командира медсанбату, — висунувся вперед з групи людей, що стояли неподалік, молоденький молодший лейтенант, перекладач, якого Серпілін останніми днями брав з собою на машину зв’язківців, щоб перекладав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останнє літо», після закриття браузера.