Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

читаючи і думаючи про неї, страждаючи через неї, і мусила знову зачиняти стулки дверей, зітхаючи: «Бідолаха!» Вона навіть спізнала прикре розчарування, що він виявився не таким наполегливим, яким вона його вважала, коли вже було надто пізно залагоджувати минуле, і вряди-годи її проймало запізніле бажання отримати листа, який так ніколи й не прийшов. Та коли настав час приймати рішення, виходити їй заміж за доктора Хувенала Урбіно чи не виходити, вона пережила ще гострішу тривогу, усвідомлюючи, що немає слушних підстав віддати йому перевагу, після того як вона без слушних підстав відкинула домагання Флорентіно Аріси. Коли по правді, то любила вона його так само мало, як і того першого, зате знала його куди менше, і в його листах не було тієї любовної гарячки, якою дихали листи Флорентіно Аріси, і він не дав їй стільки зворушливих доказів своєї вірності. Власне доктор Хувенал Урбіно домагався її, ніколи й не згадуючи про кохання, і викликало навіть подив, що такий переконаний християнин, як він, пропонував їй лише земні блага: безпеку, порядок, щастя. Скласти все це докупи — і виходило щось подібне до кохання. То було майже кохання, але не кохання, і ці сумніви посилювали її бентегу, бо водночас вона сумнівалася, що кохання — це і є те, чого їй треба прагнути, щоб жити далі.

В усякому разі, головним аргументом проти доктора Хувенала Урбіно була його більш ніж підозріла схожість на ідеального чоловіка, якого Лоренсо Даса так палко бажав для своєї дочки. Було просто неможливо дивитись на нього не як на продукт батькових підступів, хоча насправді так не було, але Ферміна Даса забрала собі в голову, що це батькові витівки, тільки-но побачила, як він удруге заходить у дім з лікарським візитом, якого ніхто не замовляв. Розмови з кузиною Ільдебрандою тільки посилили її розгубленість. Будучи сама жертвою кохання, Ільдебранда мала схильність ототожнювати себе з Флорентіно Лрісою, забуваючи про те, що Лоренсо Даса запросив її насамперед для того, аби вона схилила думку дочки на користь доктора Урбіно. Одному Богові відомо, яких зусиль коштувало Ферміні Дасі не піти з кузиною, коли та подалася на телеграф знайомитися з Флорентіно Арісою. Бо й вона хотіла б побачитися з ним іще, щоб поставити його віч-на-віч зі своїми сумнівами, поговорити з ним наодинці, пізнати його глибше, переконатися, що її імпульсивне рішення не приведе її до ще серйознішої помилки, а саме, капітуляції в домашній війні проти батька. Та коли настала вирішальна у її житті хвилина, вона вчинила так, як вчинила, і не важили для неї ані мужня краса претендента на її руку, ані його легендарне багатство, ані рання слава, ані жодна з його таких очевидних переваг; просто вона була пригнічена страхом пропустити нагоду, коли вже зовсім небагато лишилося їй до двадцяти одного року, — таку межу встановила вона собі, щоб потім здатися на ласку долі. Їй вистачило однієї хвилини, щоб прийняти рішення, яке за законом Божим і за законом людським мало визначати її долю до самої смерті. В ту мить розвіялися всі сумніви, і, не мучачись докорами совісті, вона повелася так, як підказував їй тверезий глузд: стерла не змоченою в сльозах губкою спогад про Флорентіно Арісу, забула про нього навіки, і в тому місці, яке він займав у її пам’яті, дозволила розквітнути цілому квітникові мальв. Тільки й того, що зітхнула глибше, ніж звичайно, коли востаннє промовила: «Бідолаха!»

А проте сумніви — і страхітливі! — відродилися в душі Ферміни Даси, як тільки вони повернулися з шлюбної подорожі. Не встигли вони повідкривати всі баули, розпакувати меблі та спорожнити одинадцять скринь, які вона привезла з дому, щоб стати душею та господинею у старовинному палаці маркіза де Касальдуеро, а вже вона збагнула з моторошною очевидністю, що потрапила полонянкою в чужий дім і — ще гірше! — навіки поєднана з чужим чоловіком. Минуло шість років, поки вона змогла звідти вибратися. То були найгірші роки в житті Ферміни Даси, коли її доводила до розпачу дратівливість доньї Бланки, свекрухи, та розумова неповноцінність зовиць, які тільки тому не пішли гнити живцем у якійсь монастирській келії, що кожна носила її в собі.

Доктор Урбіно, смиренно тягнучи на собі ярмо родинних обов’язків, удавав, ніби не чує її нарікань, вірячи в те, що Божий промисел та властиве дружині від природи вміння пристосовуватися зрештою поставлять усе на своє місце. Йому боляче було дивитися на те, як занепала його мати, чия життєрадісність колись збадьорювала навіть зневірених. Адже ця гарна й розумна жінка, обдарована лагідною вдачею, що в їхньому середовищі траплялося не так часто, протягом майже сорока років була душею і тілом його суспільного раю. Вдівство погіршило її характер до такої міри, аж не вірилося, що це та сама жінка, воно перетворило її на дратівливу мегеру, на ворога свого світу. Єдиним можливим поясненням її деградації було почуття гіркоти, що чоловік свідомо віддав себе в жертву за купу чорнопиких, як вона казала, тоді як єдиною благородною жертвою з його боку було б зберегти собі життя задля неї. В усякому разі щасливе шлюбне життя Ферміни Даси тривало рівно стільки, скільки тривала шлюбна подорож, а той єдиний, хто міг би допомогти їй і перешкодити неминучій катастрофі, був паралізований жахом перед владою матері. Саме його, а не дефективних зовиць та напівбожевільну свекруху звинувачувала Ферміна Даса за ту смертельну пастку, в яку вона потрапила. Надто пізно вона запідозрила, що за своєю професійною авторитетністю та світським чаром чоловік, з яким вона одружилася, був безнадійним дебілом: бідолахою, розцяцькованим пишнотою своїх суспільних титулів.

Всю свою увагу Ферміна Даса стала віддавати щойно народженому малюкові. Коли він вийшов з її тіла, вона відчула полегкість, яку відчуває людина, коли звільняється від чогось чужого, і вжахнулася себе самої, переконавшись, що байдужісінька до цього кавалочка живої плоті, якого піднесла показати їй повитуха, забрудненого жиром і кров’ю, з обмотаною навкруг шийки пуповиною. Але в самоті палацу вона почала звикати до нього, вони знали одне одного близько, і з великою радістю вона відкрила, що дітей народжують не для того, аби просто мати дітей, а для того, щоб їх любити. Дійшло до того, що в цьому домі своєї біди вона могла терпіти тільки малого сина. Її гнітила журлива самота, сад, схожий на кладовище, величезні покої без вікон, де час мовби навіки зупинився. Їй здавалося, вона сама втрачає