Читати книгу - "Гра престолів"

це означало, що нарешті минає останній привид літа. Після цього прийде холод, попереджали вони, а довге літо завжди означає довгу зиму. Це літо тривало десять років. Коли воно почалося, Джон був іще зовсім малюком.

Деякий час Привид біг за ними, а потім розчинився поміж дерев. Без деривовка Джон почувався, мов голий. Він піймав себе на тому, що неспокійно придивляється до тіней. Невільно він пригадав казки, які розповідала йому стара Нан, коли він іще був хлопчиком у Вічнозимі. Він і зараз наче чув її голос і «цок-цок-цок» її спиць. «У цій темряві з’являлися Чужі,— починала вона, поступово стишуючи голос.— Холодні й мертві, вони терпіти не могли заліза, вогню і дотику сонця, і всього живого, у чиїх жилах біжить гаряча кров. Вони змітали на своєму шляху тверджі, і міста, і королівства, рубали звитяжців і цілі армії сотнями, і на своїх блідих мертвих конях вели в бій війська загиблих. Жодні людські мечі не могли їх спинити, а вони не жаліли ні жінок, ні немовлят. У крижаних лісах вони ганялися за дівчатами, а своїм мертвим прислужникам згодовували дитяче м’ясо...»

Коли нарешті понад верхівкою старезного порепаного дуба визирнула Стіна, Джон відчув величезне полегшення. Зненацька Мормонт натягнув повіддя й розвернувся в сідлі.

— Тарлі,— гаркнув він,— під’їдь.

Джон помітив переляк на обличчі у Сема, який важко наблизився на своїй кобилиці: без сумніву, Сем гадає, що вскочив у халепу.

— Ти товстий, але не дурний, хлопче,— похмуро пробуркотів Старий Ведмідь.— Ти добре себе показав. І ти, Сноу.

Сем зробився малиновий, а коли хотів сказати щось у відповідь, язик не послухався його. Джон не зміг стримати посмішки.

Дерева закінчилися, і Мормонт пустив маленького м’язистого гарона клусом. Їм назустріч з-поміж дерев стрілою вилетів Привид, облизуючи зуби: після полювання писок у нього весь був у крові. Високо на Стіні вартові побачили наближення кавалькади. До Джона долинув низький гортанний звук великої сурми вартового, який розносився на милі: єдиний довгий погук пролетів крізь дерева й відбився від криги: у-у-у-у-у-о-о-о-о-о!

Поступово звук затих. Один погук означав, що розвідники повертаються, і Джон подумав: «Принаймні один день я побув розвідником. Хай що станеться, а цього в мене вже ніхто не забере».

Бовен Марш чекав біля першої брами; вершники завели своїх гаронів у крижаний тунель. Лорд стюард був червоний з обличчя та страшенно збуджений.

— Мілорде,— кинувся він до Мормонта, відчинивши залізні ґрати,— прилетіла пташка, ходімо швидше.

— Що сталося, чоловіче? — різко буркнув Мормонт.

Дивна річ, але Марш, перш ніж відповісти, кинув погляд на Джона.

— Лист у мейстра Еймона. Він чекає у вашій світлиці.

— Гаразд. Джоне, подбай про коня і скажи серу Джеремі залишити мерців у коморі, поки по них не пошле мейстер.

Буркочучи, Мормонт великими кроками рушив геть.

Ведучи коней назад у стайню, Джон відчував, що всі погляди спрямовані на нього. Сер Алісер Торн навчав хлопців у дворі, але кинув свою справу, аби теж повитріщатися на Джона, і на вустах у нього заграла легенька посмішка. У дверях зброярні стояв однорукий Донал Ной.

— Хай боги бережуть тебе, Сноу,— гукнув він до Джона.

«Щось трапилося,— подумав Джон.— Щось погане».

Мертвяків занесли в одну з комор в основі Стіни — у темну холодну комірку, прорубану в кризі, щоб зберігати там м’ясо, зерно й іноді навіть пиво. Джон потурбувався, щоб Мормонтового коня нагодували, напоїли й почистили, а тоді вже подбав про свого. Після цього він пішов шукати товаришів. Грен і Жаба стояли на варті, але в їдальні він знайшов Пипа.

— Що сталося? — запитав він.

— Король помер,— стишив голос Пип.

Джон був приголомшений. Роберт Баратеон, коли приїжджав у Вічнозим, на вигляд здавався старим і товстим, але ж при доброму здоров’ї, і про хворобу ніхто ніколи не згадував.

— Звідки ти знаєш?

— Один з вартових підслухав, як Клайдас читав листа мейстру Еймону,— нахилився ближче Пип.— Джоне, мені дуже шкода. Він був другом твого батька, так?

— Колись вони були близькі, як брати.

Цікаво, подумав Джон, а чи лишить Джофрі його батька правицею короля? Навряд чи. А це, певно, означає, що лорд Едард повернеться у Вічнозим, і сестри також. Можливо, з ласки лорда Мормонта Джонові навіть дозволять їх навідати. Приємно буде знову побачити усмішку Арії й поговорити з батьком. «Я спитаю його про матір,— вирішив він.— Тепер я дорослий, давно пора все мені розповісти. Навіть якщо вона була повією, мені байдуже, я хочу знати».

— Я чув, Гейк казав, що мертві, яких ви знайшли, були людьми твого дядька,— мовив Пип.

— Так,— відповів Джон.— Двоє з шістьох, яких він узяв з собою. Вони давно вже мертві, от тільки... трупи якісь дивні.

— Дивні? — страшенно зацікавився Пип.— Як це — дивні?

— Сем тобі розповість...— Джон не хотів про це розмовляти.— Піду гляну, чи не потрібен я Старому Ведмедю.

І він з якимось зловісним передчуттям самотою рушив у Вежу командувача. Коли він наблизився, брати на варті похмуро втупилися в нього.

— Старий Ведмідь у світлиці,— повідомив один з них.— Він питав про тебе.

Джон кивнув. Слід було йти сюди зразу зі стайні. Він швидко здолав сходи у вежу. «Йому потрібне вино, або розпалити вогонь у коминку, от і все»,— сказав він собі.

Коли він увійшов до світлиці, на нього закрякав Мормонтів крук.

— Зерна! — кричав він.— Зерна, зерна, зерна!

— Не вір йому, я щойно його нагодував,— забуркотів Старий Ведмідь. Сидячи біля вікна, він читав листа.— Принеси мені вина й налий собі теж.

— Мені, мілорде?

Підвівши очі від листа, Мормонт прикипів до Джона очима. У цьому погляді був жаль, Джон зразу це побачив.

— Ти мене чув.

З перебільшеною обережністю Джон налив вина, заледве усвідомлюючи, що робить. Коли кубки нарешті будуть повні, нічого не лишиться, як дізнатися, що ж там, у тому листі. Кубки наповнилися надто швидко.

— Сідай, хлопче,— звелів йому Мормонт.— Пий.

Але Джон лишився стояти.

— Це щодо батька, так?

Старий Ведмідь постукав пальцем по листу.

— Щодо твого батька й короля,— прогуркотів він.— Не брехатиму тобі, новини сумні. Я не думав, що переживу ще одного короля, не в моєму віці, а Роберт-бо був удвічі молодший за мене і дужий, як бик,— він ковтнув вина.— Всі казали, що король любив полювання. Те, що ми любимо, завжди губить нас, хлопче.