Читати книгу - "Гра престолів"

Запам’ятай це. Мій син кохав свою юну дружину. Марнославну жінку. Якби не вона, він би ніколи не зважився продати тих браконьєрів.

Джон заледве тямив, що каже лорд-командувач.

— Мілорде, я не розумію. Що сталося з батьком?

— Я сказав тобі сісти,— пробуркотів Мормонт.

— Сісти! — крякнув крук.

— І випити, чорт забирай! Це наказ, Сноу.

Сівши, Джон сьорбнув вина.

— Лорд Едард в ув’язненні. Його звинувачують у зраді. Кажуть, що він, змовившись із братами короля, хотів відібрати трон у королевича Джофрі.

— Ні,— миттю сказав Джон.— Цього не може бути. Батько ніколи б не зрадив короля!

— Нехай так,— мовив Мормонт.— Не мені це знати. І не тобі.

— Але ж це брехня! — не здавався Джон. Як вони могли подумати, що батько зрадник, вони що, всі збожеволіли? Лорд Едард би ніколи так не збезчестився... правда ж?

«Він має байстрюка,— прошепотів у голові тоненький голос.— Яка в цьому честь? А твоя мати, що з нею? Він навіть імені її не хоче вимовляти».

— Мілорде, що з ним буде? Його стратять?

— Цього не знаю, хлопче. Я збираюся послати листа. Замолоду я знайомий був з деким з королівської ради. Зі старий Пайселем, з лордом Станісом, з сером Баристаном... Хай що твій батько зробив, чи не зробив, він високий лорд. Йому мають дозволити вдягнути чорне й приєднатися до нас. Боги бачать, як потрібні нам такі люди, як лорд Едард.

Джон знав, що в минулому звинуваченим у зраді дозволялося повернути собі чесне ім’я, служачи на Стіні. Чому б не дозволити цього лорду Едарду? Батько може опинитися тут. Це була химерна думка, й на диво незатишна. Яка жахлива несправедливість — забрати в батька Вічнозим і примусити вдягнути чорне, однак це означало, що йому буде дароване життя...

Але чи згодиться на це Джофрі? Джон пригадав королевича у Вічнозимі: як той у дворі глузував з Роба й сера Родрика. Джона він заледве помічав: байстрюки не заслуговували навіть на його презирство.

— Мілорде, а король вас послухається?

— Малолітній король...— знизав плечима Старий Ведмідь.— Думаю, він слухатиметься матір. Шкода, що карлик не з ними. Це же його дядько, а коли він був тут, то бачив, яка в нас біда. Не слід було твоїй леді-матері його полонити...

— Леді Старк мені не мати,— різко нагадав йому Джон. Тиріон Ланістер був йому другом. Якщо лорда Едарда вб’ють, вона буде винна в цьому не менше, ніж королева.— Мілорде, а що з моїми сестрами? Арія й Санса, вони були з батьком, ви не знаєте...

— Пайсел їх не згадує, але не маю сумнівів, що з ними обійдуться лагідно. Коли писатиму листа, запитаю про них,— похитав головою Мормонт.— І треба ж було, щоб це сталося в такі важкі часи! Якщо колись королівству й потрібен був сильний король... попереду темні дні й холодні ночі, я це кістьми чую...— сказав він і кинув на Джона проникливий погляд.— Сподіваюся, ти не замислив якоїсь дурниці, хлопче?

«Він мій батько»,— хотілося крикнути Джонові, але він знав, що Мормонт і чути про це не захоче. У горлі пересохло. Він змусив себе сьорбнути ще вина.

— Тепер твій обов’язок служити тут,— нагадав йому лорд-командувач.— Колишнє життя закінчилося, щойно ти вбрався в чорне.

— Чорне! — хрипко озвався птах.

Мормонт не звернув на нього уваги.

— Хай що робиться на Королівському Причалі, тебе це не стосується.

Джон нічого не відповів, і старий, допивши вино, мовив:

— Можеш іти. Сьогодні ти мені вже не знадобишся. А завтра допоможеш мені писати листа.

Джон не пам’ятав, як підвівся, як вийшов зі світлиці. Спам’ятався він уже на сходах, подумавши: «Це ж мій батько, мої сестри, як же мене це не стосується?»

Надворі один з вартових глянув на нього й мовив:

— Кріпися, хлопче. Боги жорстокі.

«Вони все знають»,— збагнув Джон.

— Мій батько не зрадник,— хрипко сказав він. Слова застрягали йому в горлі, ніби він зараз ними вдавиться. Здіймався вітер, і надворі, здавалося, стало холодніше, ніж перед тим. Примарне літо закінчувалося.

Решта вечора минула, як уві сні. Джон не пам’ятав, куди ходив, з ким розмовляв. Тільки тямив, що Привид з ним. Мовчазна присутність деривовка втішала його. «А дівчата навіть цього позбавлені,— думав він.— Може, вовки й охоронили б їх, але ж Леді мертва, а Наймірія загубилася, і вони зовсім самі».

Коли сіло сонце, подув північний вітер. Дорогою в їдальню на вечерю Джон чув, як він свистить попри Стіну, понад крижаними бійницями. Гоб приготував рагу з оленини, густе від ячменю, цибулі й моркви. Коли він кинув добавку Джонові на тарілку й дав йому хрусткий окраєць, Джон зразу збагнув, що це означає. «Він знає». Джон роззирнувся по їдальні: усі швидко відвертали голови, відводили очі. «Вони всі знають».

Навколо нього зібралися друзі.

— Ми попросили септона запалити свічку за твого батька,— сказав йому Матар.

— Це брехня, ми всі знаємо, що це брехня, навіть Грен розуміє, що це брехня,— вторив йому Пип, а Сем стис Джонову долоню.

— Ти мені тепер брат, тож він і мій батько також,— сказав товстун.— Якщо хочеш піти до віродерев і помолитися давнім богам, я піду з тобою.

Віродерева росли за Стіною, але Джон бачив, що Сем це каже серйозно. «Це мої брати,— подумав він.— Як Роб, Бран і Рикон...»

А тоді до нього долинув сміх — різкий і жорстокий, як виляск батога, і голос сера Алісера Торна.

— Не просто байстрюк, а ще й зрадників байстрюк,— казав Торн до чоловіків, які сиділи навколо нього.

Вмить Джон з кинджалом у руці скочив на стіл. Пип ухопив його за ногу, але він випручався, пробіг по столу й ногою вибив миску з рук сера Алісера. Навсібіч полетіло рагу, забризкавши братів. Торн відсахнувся. Залунали крики, але Джон Сноу не чув їх. З занесеним кинджалом він кинувся в обличчя сера Алісера, стараючись поцілити в холодні агатові очі, але йому завадив Сем: він стрибнув між ними, а Пип заскочив йому на спину, як мавпа; Грен ухопив Джона за руку, а Жаба висмикнув кинджал з його пальців.

А пізніше, набагато пізніше, коли його вже відвели назад у келію, до нього прийшов Мормонт з круком на плечі.

— Я ж казав тобі не робити дурниць, хлопче,— сказав Старий Ведмідь.

— Хлопче,— підхопив птах.

Мормонт з відразою похитав головою.