Читати книгу - "Сад Гетсиманський"

боком підійшов до ліжка, й сів обережно скраєчку, та все не зводив зляканого погляду з Андрія.

— Ну, що ж, — вів Андрій далі так само, але вже трішкі посміхнувшись (посміхнувшись з того зляканого вигляду). — За тими ж самими тюремними звичаями, кожен новоприбулий рапортує старості… А так як єдиний арештант, а значить, і староста тут я, то, будь ласка…

Гість звівся й несміливо простяг тремтячу руку, відрекомендувався:

— Алєксєй Павлович Копаєв… Начальник Грунського райвідділу НКВД…

Андрій хоч як був несподівано вражений (Грунський район — це ж район, дуже близький до його рідного міста!!), але не подав вигляду, простяг свою руку назустріч і назвав себе…

Треба було бачити очі, обличчя й всю фігуру Копаєва, коли він почув Андрієве прізвище й ім'я. Він захвилювався, але вже не так, як перше, він аж скинувся весь і затремтів від збудження, а на очах йому виступили сльози:

— Ах, боже мій!.. — захлинувся Копаєв і заспішив: — Я ж вас знаю!.. Я вас знаю!.. Ах, боже!.. А я думав…

«Він, напевно, думав, що тут сидять чорти з рогами, іменовані „ворогами народу“… Чи що він думав?! Адже ж він сам їх саджав! Чи він думав, що на нього зараз кинуться, клацаючи зубами, люди, що втратили людський образ і подобу, й почнуть його гризти та ковтати!?»

— А я думав… — і Копаєв не міг ніяк висловити, що саме він думав, хоча з його схвильованого, вкритого червоними плямами обличчя, з раптової відпруги, з переміни страху на явну радість можна було зробити висновок, що він саме так думав, як то вгадав інтуїтивно Андрій. А Копаєв квапився, захлинався, поспішав висловити те, що на нього несподівано бурхнуло:

— Я вас знаю… Я все ваше діло знаю… Сафигін — мій приятель, і я все знаю… Я вам усе розповім… Усе… Я був у нього. Він навіть у вашій справі їздив по моєму району… Він в селі С… — Ви знаєте С…? — так він там шукав ваших склепів зі зброєю… Я все знаю… — Копаєв белькотав і дивився на Андрія, просто йому в очі своїми очима, повними схвильованих сліз.

Копаєв почав розповідати досить хаотично, збиваючись

і перестрибуючи з одного на друге, як Сафигін фабрикував його справу. Все це вже Андрій знав, нічого не було для нього нового і нічого особливого, — слухав досить байдуже. Він не виявляв особливого інтересу ще й тому, що перша думка — думка про сексота — стояла в голові кілком. Копаєв теж, хоч як хвилювався, хоч як хотів придобритися Андрієві, а може, й у щирому пориві хотів йому допомогти, поінформувати, — одначе був обережний, він часто затинався і буквально кожної хвилини позирав скоса на двері, на вовчок… О, він, виходить, знав добре, що таке вовчок! А може, ще краще знав, що таке тюремна камера. Та й в першу хвилину знайомства хіба вивернеш душу докраю й хіба все вкажеш? Вичувалося, що Копаєв щось уперто обминає, об щось весь час спотикається й тоді одводить очі, наче ненароком… Він щось справді знає! Щось дуже важне, важніше всього іншого… Але не каже. Позирає на вовчок і уриває свою мову. Позирає на Андрія й губиться. Мовчить розгублено… А тоді починає говорити про інше, про відоме Андрієві з ходу справи та з тих матеріалів, які мав щастя бачити, та з очної ставки… Зрештою — то все були загальники, за які, навіть коли б почув коридорний і доклав «по начальству», нічого не буде.

Андрій про себе мовчав, лише слухав. Про власну свою справу й про себе Копаєв теж мовчав. Але потім вони роззнайомились ближче. Життя в тюрмі зближує. В кожнім разі люди добре вивчають одне одного, їдять оту «сіль», про яку говорить народна мудрість. Солі вони небагато й з’їли, але зблизилися дуже. Андрій увесь час вивчав Копаєва з його поведінки, з інтонації голосу, з поглядів, з рухів обличчя, з погляду очей… І бачив, що це людина щира й цікава. Після першого нападу зворушення та щирості Копаєв і далі не змінився. Він був щирий. Але Андрій побачив, що він є й глибоко нещасний. От він сидить–сидить, мовчки зітхає, а тоді одвернеться до вікна й рясні сльози котяться йому по обличчі. Очевидно, цей начальник району потрапив у велику аварію, коли так, коли він аж мусить плакати. Але Андрій ні про що в нього не розпитував, не ліз в душу, знав, що Копаєв сам про себе все розповість. Видно, що його трагедія не вміщається в його душі й він неодмінно про неї розповість. Хоч, може, це Андрія й не цікавило, забагато він тих трагедій бачив, і ця одна нічим не краща за інші. Навіть коли б вона була й виняткова.

Копаєв все про себе розповів.

Він мав дружину й двійко діток і зробив колись блискучу кар’єру, але… Він зробив блискучу кар’єру в «органах» ще тоді, коли не було Єжова. Та от прийшов Єжов… Він — Копаєв— ніколи не зарізав курки… (Він про це говорить з такою щирістю, що в тім не може бути ніякого сумніву, та й досить глянути на його обличчя й звернути увагу на його душевний склад — склад людини сентиментальної, чуткої)… Він ніколи не зарізав курки, а тут… — Копаєв говорить пошепки й весь заливається червоним кольором, а тоді блідне й зажмуряє очі… Так, так. Тут він мусив замазати руки в кров… В людську кров. Він бив… І він мусив бити!.. Так, мусив бити! Неможна не бити. Все тут зв’язане круговою порукою кров’ю… Чи Андрій знає, що це значить, зв’язане круговою порукою кров’ю? Це значить, що все, що працює в НКВД, від начальника починаючи й отими кельнерками–комсомолками кінчаючи, мусило бодай раз бути присутнім при розстрілах! Так, при розстрілах! Ну, а вже при екзекуціях само собою… І от тоді кров в’яже, й людина мусить мовчати й покірно робити все, що їй призначають. А інакше — смерть. І не можна не бити… Коли сам секретар обласного комітету КПбУ тов. Попов приїздив і давав на зборах всього активу НКВД вказівки — бити нещадно, коли він категорично ставив тезу, як директиву: «Ліпше поламати ребра ста невинним, аніж пропустити одного винного!», коли парторг управління вчив, як треба бити, а одноразово вчив нещадності до всіх тих, у кого «рука тремтить», — не можна не бити. Людина потрапила в чортове