Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

про віру, православ’я лаяти. Я це одразу припинив, сказав, що вже як найняли мене, то віру мою поважайте, я ж бо поважаю ваші переконання, коли вже погодився на вас працювати.

Далі полягали спати і до самого Херсона майже не балакали. Там розкольники показали мені будинок свого кормчого, а далі я попросив їх мене залишити.

— Звик працювати сам. Якщо щось дізнаюся, то одразу повідомлю.

Вони сказали адресу, де тепер жили, і пішли. Я кілька разів пройшовся біля будинку. У центрі, двоповерховий, за високим парканом. Розкішний будинок, мабуть, були у цих сектантів гроші. Далі пішов у поліцейський відділок. Там спитав слідчого, який убивством займається. Виявилося, що слідчий був на обіді. Дав рубль поліцейському, і той провів до сусіднього ресторану.

— Тут вони. Вже тиждень не вилазять, — поліцейський був явно невдоволений.

— А що святкують?

— Та багато чого. Авто купив, дружину сплавив на води, тепер хористок мацає.

— Багатий, мабуть?

— Та не дуже був, а оце прибило йому грошенят.

— І від кого?

— А тобі для чого? — питає і нахабно дивиться так. Я йому ще рубль даю. Він бере, але погляд не пом’якшує. — Ти хто такий? Чи документи в тебе перевірити? Може, ти бунтівник якійсь?

Це я винен був, бо коли рубль діставав, то показав гаманець свій тлустий. Поліцейський і зацікавився. Я аж головою закрутив від такого нахабства А поліцейський за руку мене схопив, дивиться, наче на здобич.

— Документи давай! — насідає.

— Ти як зі співробітником охоронного відділення балакаєш! — як зашиплю й очі вирячив, аж затрусився весь. — У каталажку схотів, дурню?

Та як тицьну йому в обличчя посвідченням І нічого, що воно вже скільки років не дійсне. Не дійсне, а діє! Онде городовий весь побілів, руками махає, головою крутить, вибачення просить.

— Та я ж що, та я не знав! Вибачте! Службу несу! І подумати не міг! Охоронне відділення поважаємо! Дуже, дуже поважаємо! — ледь не руки цілує.

— Іди вже, горе. Комусь скажеш, що бачив мене — голову відірву!

Він і позадкував, усе кланявся.

— І гроші поверни!

Він віддав мої два рублі і ще своїх два доклав, так злякався.

Хотів з мене злупити, а довелося самому заплатити. Ну, дякувати Богові, хоч охоронне відділення досі поважають у нашому Отєчєстві. Зайшов я до ресторану, дав швейцарові рубль і спитав за пристава. Відвели мене до дверей окремого кабінету, з якого чутно було пісні огидним чоловічим голосом та жіночі крики. Я увійшов і побачив стіл, ущерть заставлений пляшками з-під шаманського. За столом сидів п’яний чоловік, невеличкий, лисуватий, зі щурячим обличчям, та кілька дівок із голими плечима, а в деяких і цицьки були голі.

— Ану пішли звідси! — гримнув на них. Вони все одразу зрозуміли і втекли. А пристав на мене вирячився п’яними очима, лупає, не розуміє, що відбувається.

— Ти... ти... ти що? — питає, ледь язиком повертає. Воно й не дивно, бо он скільки видудлив.

Я узяв квіти з вази, викинув під стіл, а воду вилив на пристава, щоб допомогти йому протверезіти. Пристав скрикнув, почав бік собі мацати, мабуть, револьвер шукав. Забув, сердега, що без штанів сидить, навіть, без спіднього.

— Ти хто такий? Та я, та я! — шипить на мене.

— Сядь і слухай сюди, — кажу йому. Ще не втратив уміння говорити переконливо. Він сів, дивлюся, що швиденько так протверезів, чи від води холодної, чи з переляку. — Мене звати Іван Карпович Підіпригора. Чув про такого?

— Іван Карпович? Звісно чув! Як же не чути! Я всі оповідки ваші читаю! Іване Карповичу! Це ви?

— Це я. Слухай далі. Я займаюся справою вбитого сектанта. Семенова.

— Семенова? — лякається пристав, і одразу по ньому видно, що пальці знати.

— Семенова. І від тебе, приставе, залежить, як я напишу про цю справу. Чи так, що тебе військова контррозвідка одразу за шкірку візьме, чи так, що керівництво в Петербурзі вирішить тебе наґородити. Зрозумів?

— А-а-а, а до чого тут військова контррозвідка?

— А до того, що Семенов мав справи з консулом Уругваю.

— Так це тому, що сектанти виїздити збиралися! І нехай їдуть собі!

— А ти знаєш, що Уругвай — союзник Німеччини! Не явний, а таємний! — гримаю я.

— Союзник? — пристав лякається, хапається руками за голову.

— Союзник. То що, хочеш до контррозвідки потрапити?

— Ні! Ні! Не хочу!

— Тоді розповідай про вбивство Семенова. Що там сталося?

— Та що, пограбування. Троє кримінальників. Двоє місцеві — Петро Шкура та Васька Пшонка, а ще один з Одеси, жидок, Сіма Ширман.

— Як-як? — перепитую я і згадую свого одеського знайомця, з яким двічі вже стикався.

— Сіма Ширман.

— Може, Фіма? — перепитую.

— Та хрін їх, тих жидів, розбереш. Може, і Фіма.

— Дебелий такий, круглопикий, з кучерявим волоссям?

— Так точно! А ви звідки знаєте? — святобливо дивується пристав.

— Знаю. І що далі?

— Ось ці троє прийшли вночі до будинку Семенова, перелізли через огорожу, потім відчинили двері.

— Самі відчинили?

— Та бозна. Може, ключ підібрали, а може, господар забув зачинити. Двері та замок цілі залишилися. Отож зайшли до будинку, піднялися на другий поверх, до кабінету Семенова.

— Тобто знали, куди йшли.

— Знали, будинком не петляли. У кабінеті сейф прихований був за шафою, так просто не знайдеш, але вони знайшли. Відчинили, узяли гроші, там мусило бути вісімнадцять тисяч. Семенов якраз продав велику партію збіжжя. Коли взяли гроші, то між бандитами виникнув конфлікт. Почали сперечатися. Семенов, мабуть, почув голоси, вийшов подивитися. Його поява налякала бандитів, і вони почали стріляти. І так вийшло, що вбили і себе, й Семенова.

— Прямо на смерть усіх? Жодного пораненого? — не вірю я.

— Не всіх. Там ще четвертий був нападник, він гроші забрав і втік.

— Гроші забрав? — питаю я строго і бачу, як забігали оченята у пристава.

— Забрав! Забрав! Ми його зараз розшукуємо! Ось-ось спіймаємо! Нікуди не дінеться! — головою трусить, відвертається, ледь не під стіл лізе, щоб сховатися.

Я нахиляюся до нього. Кладу руку на плече, натискаю. Він тремтить, наче цуценя змерзле.

— В очі дивися. В очі! — він тремтить і дивиться. — Що ти там у справі пишеш, те мене не