Читати книгу - "Сповідь"

179
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 172 173 174 ... 235
Перейти на сторінку:
витратами на власні втіхи, але розорятися для того, щоб нудьгувати, було просто безглуздо. Мене так обтяжував подібний спосіб життя, що, скориставшись вільним проміжком, який тоді у мене був, я вирішив не переривати його і, цілком відмовившись від великого світу, написання книжок та всіх літературних знайомств, замкнутися на решту життя у вузькій і мирній сфері, для якої призначала мене природа.

Виручка від «Листа до д’Аламбера» і «Нової Елоїзи» трохи поправила мої фінанси, що дуже вичерпалися в Ермітажі. У мене назбиралося близько тисячі екю. «Еміль», до якого я завзято взявся, коли кінчив «Елоїзу», посувався успішно і мав принаймні подвоїти цю суму. Я надумав цей капітал вкласти так, щоб він давав мені невелику довічну ренту, яка разом із заробітком від переписування дозволила б мені існувати, не вдаючись до допомоги письменницького пера. Я почав ще дві праці, одна з яких – «Про політичні інституції». Переглянувши рукопис, я переконався, що він потребує ще кількох років праці. У мене забракло духу продовжувати цю книгу і чекати, коли її буде закінчено, щоб здійснити свій план. Отже, відмовившись від завершення цієї праці, я вирішив узяти з неї все, що можна надрукувати окремо, а решту спалити. Ревно взявшись до цього діла, я, не припиняючи працювати над «Емілем», менше ніж за два роки повністю закінчив «Суспільну угоду».

Залишався «Музичний словник». Це була робота реміснича, для грошей, і її можна було робити повсякчас. Я вирішив, що кину її або ж продовжуватиму, як мені здумається, залежно від того, виявиться вона необхідною для мене чи зайвою за решти зібраних на життя капіталів. Що ж до «Чуттєвої моралі», ледве наміченої в загальних рисах, я цілком її закинув.

У мене був ще один, останній проект. Якби виявилося, що можна зовсім обійтися без переписування, мені б хотілося поїхати подалі від Парижа, де постійні гості обходилися мені дуже дорого і водночас відбирали у мене час для заробітків. А для того щоб не нудьгувати в своєму притулку, як звичайно нудьгують письменники, коли залишать перо, я приготував собі заняття, яке могло б заповнити порожнечу моєї самотності і позбавило б мене спокуси надрукувати ще щось, поки я живий. Не знаю, що за фантазія прийшла Рею, але він вже давно переконував мене написати спогади про моє життя. Хоча історія мого життя була досі не багата на події, проте я відчував, що мої спогади можуть стати цікаві цілковитою відвертістю, яку я здатний виявити в них; і я вирішив написати єдину в своєму роді книгу і вкласти в цю працю таку безприкладну правдивість, щоб хоч раз показати людину такою, яка вона є.

Я завжди сміявся з фальшивої наївності Монтеня, котрий, удаючи, ніби визнає свої недоліки, разом з тим приписує собі тільки ті, які привабливі, тоді як я завжди вважав і тепер вважаю, що я кращий з людей, проте певен, що хоч би якою була чиста людська душа, в ній неодмінно таїться якась огидна вада. Я знаю, що в суспільстві мене наділяють рисами, такими невластивими мені, а іноді й потворними, що, навіть не приховуючи нічого поганого в собі, я можу тільки виграти, якщо покажу себе таким, який я є. Оскільки це неможливо зробити, не показавши й інших людей такими, які вони є, ця праця могла вийти в світ лише після моєї смерті і смерті багатьох інших. Це ще більше додавало мені сміливості написати свою сповідь, оскільки я знав, що ні перед ким червоніти за неї мені не доведеться. І ось, вирішивши присвятити своє дозвілля цій справі, я заходився збирати листи та інші папери, які могли б спрямувати чи збудити мою пам’ять, глибоко шкодуючи при цьому, що колись так багато розірвав, спалив чи загубив.

Цей проект цілковитої самоти, один з найрозумніших, які тільки в мене бували, міцно засів у моїй голові, і я вже взявся до його здійснення, коли Небо, що готувало мені зовсім іншу долю, кинуло мене в новий вир подій.

Монморансі, старовинний і прекрасний маєток знаменитого роду, названий його ім’ям, після конфіскації перейшов до інших рук. Він перейшов через сестру герцога Анрі до роду Конде, який перейменував Монморансі на Анг’єн. У цьому герцогському маєтку від колишнього замку залишилася тільки стара вежа, де присягались васали, а тепер зберігається сімейний архів. Але є в Монморансі будинок, що його спроектував архітектор Круаза, на прізвисько Бідняк, і цей будинок своєю пишнотою цілком гідний називатися замком. Велич цієї прекрасної будівлі, тераса, на якій він розташований, краєвид, що відкривається звідти, можливо, єдиний у світі, його простора вітальня, розписана рукою майстерного художника, сад, посаджений уславленим Ленотром,[188] – усе разом утворює щось таке вражаюче у своїй величавій простоті, що мимоволі привертає до себе пильну увагу і чарує погляд. Цей будинок належав у той час маршалу Франції, герцогу Люксембурзькому, який щороку приїжджав у ці краї, де колись його предки були повноправними господарями, і проводив тут у цілому п’ять чи шість тижнів, на правах приватної особи, але в розкоші, що не поступалася колишньому блиску його роду. У свій перший приїзд туди після мого переселення в Монморансі маршал і його дружина прислали свого камердинера привітати мене від їх імені і передати запрошення вечеряти у них завжди, коли я захочу. І кожного свого приїзду вони не забували повторювати те ж саме вітання, супроводжуючи його таким самим запрошенням.

Це нагадало мені пані де Безенваль, яка послала мене обідати до людської. Часи змінилися, але я залишився той самий. Я не хотів, щоб мене відіслали до людської, і мало дорожив обідом у вельмож. Я волів би, щоб вони дали мені спокій, не вшановуючи і не принижуючи мене. На чемність пана і пані де Люксембурґ я відповідав увічливо і шанобливо, але не приймав їхніх запрошень. Моє звичайне нездужання, моя соромлива вдача і невміння вести розмову змушували мене здригатися на саму лише думку потрапити в товариство придворної знаті, і я навіть не пішов у замок подякувати, хоча розумів, що це потрібно і що вся ця запобігливість викликана радше цікавістю, ніж щирою прихильністю.

Тим часом милі речі тривали і навіть посилювалися. Графиня де Буффлер, близька приятелька пані маршалової, приїхавши погостювати в Монморансі, прислала дізнатися про моє здоров’я і висловила бажання мене побачити. Я відповів, як належить, але не здався. Наступного року родина Люксембурґ приїхала до замку на Великдень. Кавалер де Лоренці, що був у почті принца де Конті і

1 ... 172 173 174 ... 235
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сповідь"