Читати книгу - "Знедолені"

Він увійшов у історію і згадувався на суді: «Прийдуть чи не прийдуть нам на підмогу — яка різниця! Загинемо тут усі до останнього!»

Отже, обидві барикади сполучалися духовно, хоч і були на відстані.

3. На п’ять менше, на одного більше

Після того, як незнайомець закликав «присягнутись клятвою мерців», що республіканці не зраджують народ, з усіх горлянок вихопився урочистий і грізний вигук:

— Хай живе смерть! Залишимося тут усі!

— Навіщо ж усі? — заперечив Анжольрас. — Позиція в нас вигідна, барикада надійна. Захищати її зможуть і тридцятеро чоловік. Нема потреби приносити в жертву сорок.

— Бо ніхто не захоче звідси піти, — відповіли йому.

— Громадяни! — вигукнув Анжольрас, і в його голосі прозвучало майже роздратування. — Республіка не така багата людьми, щоб віддавати їх на марну згубу. Якщо від когось обов’язок вимагатиме піти звідси, він повинен скоритися своєму обов’язку.

Серед повстанців почувся невдоволений гомін.

— Легко сказати — ідіть звідси! — вигукнув із натовпу чийсь голос. — Барикаду оточено.

— Тільки не від Центрального ринку, — сказав Анжольрас. — Вуличка Мондетур вільна, і через вулицю Проповідників можна дістатися до ринку Невинних Немовлят.

— А там тебе й схоплять, — зауважив інший голос із натовпу. — Наскочиш на патрульний загін національних гвардійців, і вони відразу помітять чоловіка в блузі й кашкеті. «Звідки йдеш? З барикади? Ану покажи руки! Від тебе тхне порохом. Розстріляти!»

Анжольрас, не відповівши, торкнув Комбефера за плече, й обидва увійшли до нижньої зали шинку.

Не минуло й хвилини, як вони вийшли на вулицю. Анжольрас ніс чотири мундири національних гвардійців, які він звелів відкласти, Комбефер — портупеї і ківери.

— У цих мундирах, — сказав Анжольрас, — можна змішатися із солдатами й пройти. Тут якраз на чотирьох. І він кинув мундири на землю.

Ніхто й не поворухнувся. Тоді слово взяв Комбефер:

— Майте жалість, — сказав він, — адже йдеться про ваших жінок. Про матерів, які гойдають колиску й оточені купою дітлахів. Ви хочете скласти голови? Я теж цього хочу, повірте, але я не хотів би, щоб навколо мене заламували руки жінки. Помирайте, коли ви так вирішили, але не вбивайте своїх близьких. Подумайте про біляві голівки дітей і про сиві голови батьків. Той, хто своєю працею годує родину, не має права жертвувати собою. Це означало б покинути сім’ю напризволяще. Послухайте мене: ті, в кого є родини, нехай потиснуть нам руку й ідуть собі, а ми впораємося тут і самі. Піти звідси важко, я знаю, для цього потрібна мужність. Але чим важче, тим більша заслуга. Друзі, подумайте, що настане завтра, — ви не доживете до цього завтра, але ваші рідні доживуть. І скільки випаде їм на долю страждань! Уявіть собі веселе дитинча з рожевими, мов яблука, щічками, яке белькотить, лепече, сміється; ви знаєте, що з ним станеться, коли його покинуть? Я бачив одного такого малого. Батько в нього помер. Одні бідні люди прихистили його з жалості, але вони не мали хліба навіть для себе. Малий мучився з голоду. Була зима. Хлопчик не плакав. Він весь час ходив біля печі, в якій ніколи не горів вогонь. Своїми крихітними пальчиками малий відколупував шматки глини від комина і ковтав їх. У нього було хрипке дихання, сіре обличчя, тонкі ніжки, роздутий живіт. Він мовчав і не відповідав, коли до нього озивалися. Він помер. Помирати його принесли в лікарню Некера, де я його й побачив. Я там відбував лікарську практику. А тепер, якщо серед вас є батьки, нехай кожен уявить собі, що то був його син. Мені здається, я й досі бачу те бідолашне дитя, — воно лежало на анатомічному столі, і ребра в нього випинались під шкірою, як ото могилки на кладовищі. У шлунку в нього знайшли грязюку, а в зубах — попіл. А зараз загляньмо собі в душу і спитаймо поради у свого серця. Статистика свідчить, що смертність серед покинутих дітей досягає п’ятдесяти п’яти відсотків. Я повторюю вам: ідеться про жінок, про матерів, про ваших юних сестер і ваших дітей. Ніхто не сумнівається, що ви люди хоробрі. Звичайно, ви з радістю готові віддати життя за велику справу. В добрий час! Але ви не самі-одні на білому світі. У вас є близькі люди, про яких ви повинні подумати. Не будьте егоїстами.

Усі похмуро опустили голови.

Які дивні суперечності живуть у людському серці в такі сповнені високого трагізму хвилини! Комбефер, який виголосив цю промову, не був сиротою. Він думав про чужих матерів і забув про власну. Він свідомо йшов на смерть. Він-то й був «егоїстом».

Маріус, змучений голодом, гарячково збуджений, втративши одну за одною всі свої надії і передчуваючи наближення кінця, помалу поринав у заціпеніння, що передує фатальній миті добровільної смерті. Він бачив усе ніби збоку, він сприймав ціле, але не розрізняв подробиць. Люди рухалися, наче за вогняною завісою, голоси долинали до нього мовби з безодні.

Одначе слова Комбефера зворушили і його.

— Анжольрас і Комбефер мають рацію, — озвався він. — Навіщо нам марні жертви? Я приєднуюся до їхньої думки. Ті, в кого є родини, — матері, сестри, дружини, діти, — нехай вийдуть наперед.

Ніхто не ворухнувся.

— Я вам наказую! — вигукнув Анжольрас.

— Я прошу вас, — сказав Маріус.

Тоді, схвильовані промовою Комбефера, розворушені наказом Анжольраса, розчулені проханням Маріуса, ці мужні люди почали вказувати один на одного.

— А й правда, — сказав молодий літньому. — Ти батько родини. Виходь.

— Виходь ти, — відповів той. — У тебе на утриманні дві сестри.

І тоді розгорілася нечувана суперечка. Ніхто не хотів, щоб його витягли з могили.

— Поспішаймо, — сказав Курфейрак, — за чверть години буде вже пізно.

— Громадяни, — втрутився Анжольрас, — тут у нас Республіка, і все можна вирішити голосуванням. Самі виберіть із-поміж себе тих, хто повинен піти.

Йому скорилися. Через кілька хвилин одноголосно було обрано п’ятьох чоловіків, і їх виштовхали наперед.

– Їх п’ятеро! — вигукнув Маріус.

А мундирів було тільки чотири.

— Ну що ж, — сказали п’ятеро. — Один із нас залишиться.

І кожен став переконувати інших, що саме він повинен залишитися. Благородна суперечка спалахнула з новою силою.

— У тебе дружина, й вона дуже кохає тебе.

— А в тебе стара мати.

— У тебе ні батька, ні матері, що станеться з твоїми трьома малими братиками?

— Ти батько п’ятьох дітей.

— Тобі тільки сімнадцять, у такому віці помирати рано.

На революційних барикадах героїзм був явищем буденним і нікого не дивував.

— Покваптеся, — повторив Курфейрак.

З натовпу гукнули до Маріуса:

— Виберіть ви того, хто має залишитися!

— Так, — погодилися п’ятеро. — Вибирайте. Ми послухаємо вас.

Маріус думав, що уже втратив здатність хвилюватися. Проте