Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

починає морозити — тим знайомим дрижачком, що перебігає по тілу од близькости смерти, як коротке замикання, — і вона мовчить, боячись, що голос її зрадить.

— То де ви, кажете, взяли це полотно? — звичайненько, мов продовжуючи перебиту бесіду, перепитує в молодиці Адріян.

— Та на соші підібрали! — викрикує вона майже з болем, що через таку марницю та стільки галасу. — Валялося там у грязюці, то й узяли — чого має дурно пропадать? А там, де вимазалось, то я й обрізала. На соші ж валялося, під дощем… Давно вже тому, десь із четвертий год буде — да, Вась?..

— Мо', й більш, — солідно потверджує Вась, радий підтримці. Мо', ще й пронесе, не стануть дальше допитуваться…

Де-де? — хоче перепитати Дарина, але вчасно зметиковує: «на соші» — це на шосе, на тій, значить, ґрунтовій дорозі, що веде в село…

— На трасі? — перепитує Адріян: він також не зрозумів.

— Ну да… Тоїсь нє, — збивається молодиця, — на повороті, — вона махає дужою рукою дискобола в напрямку дзеркальної шафи: — Отак як із соші на асфальт будете виїжджать… на трасу, — виправляється хутенько й догідливо, демонструючи традиційний прийом української селянської ввічливости: перехід на мову співбесідника. — Там, де посадка кінчається, на белебені вже, на самому повороті… Отам його все й порозкидало.

І, щойно промовивши останню фразу, вона лякається, і її чесні блакитні очі на мить скляніють, як у целулоїдного пупса. Але вже пізно — слово мовлено, і назад не вернеш.

— Все? І що ж там було ще? Тепер на підмогу кидається дядько:

— Дак багацько всякого валялося… Машина, видно, якась розбилася… Очі він, про всяк випадок, ховає.

— Ой там часто аварії бувають! — радісно підхоплює молодиця. — Повірите — і трьох місяців не пройде, щоб хтось не розбився! І добре ще, як не на смерть, — судячи з інтонації, такі випадки задовольняють її значно менше. — І цей год уже тоже аварія була, оце недавно, десь із місяць, да, Вась? По тілівізору даже показували, не бачили? Ціла сім'я розбилася на «Таврії», із дитям малим! — Це вже звучить тріумфально, як Бетховенова «Ода Радості». — І жінка, кажуть, бірємінна була, подумайте тільки… Із Переяслава їхали — із «мерседесом» стукнулися!

— Не з «мерседесом», — поправляє її чоловік, — а з «бе-ем-ве»!

— А мені без разниці, — сміється молодиця, зарожевівшись од збудження: ні, вона ще не в менопаузі, думає Адріян, гормони грають по повній, ач як цьотку пре!.. — Я їх не розбираю, де «мерседес», де «бе-ем-ве», — знаю, що якесь начальство їхало!..

— Та яке там начальство! — презирливо форкає дядько. — Найшла начальство… Сопляк якийсь гнав — із тих, що права купив, а на мозги в батька грошей уже не хватило. Таке, як їде, то дума, що воно цар і бог, і правила йому не писані, бо всі гайці в нього в кармані… Роздайсь, море, гімно пливе! Поперлось на двойний обгон і вискочило на «встрєчку». Спішив, видно, сильно — ну, більш не буде спішить…

Він констатує це без зловтіхи, із законною сатисфакцією чоловіка, який в усьому любить справедливість. Жінка, натомість, захоплена піднятою темою і рветься далі смакувати подробиці «лайв-шоу», — воно ж і справді інтересніше од усіх серіалів, а приїжджі ж таки геть нічого не знають:

— А позатой год яка велика аварія була, ціла хура перевернулася! Десь із п'ять машин побилося, да, Вась? Два дні тоді поливалка кров із асфальту змивала…

Дарину знов пересмикує коротким мерзлякуватим дрижачком. Кров, про неї вона не думала. Не була на місці аварії, не бачила Владиної крови…

— Место таке, — киває Вась. — Тож і Чорновіл тут у нас погиб…

— Еге, — вторує молодиця так гордо, наче в тому є її особистий внесок: — Там вінки завсігди коло хреста лежать, бачили? Ви ж із Києва їхали, да? То трохи дальш туди, в сторону Києва буде, за поворотом на Харківську окружну…

Впору меморіал відкривати, думає Дарина. Такий собі «пойнт Чарлі», як у Берліні. Тільки екстрімніший, бо досі ще чинний. А ці двоє могли б бути при ньому гідами на правах живих свідків; вони б чудово впоралися… Вона знову, мов увімкнувся rewind, бачить перед собою цю втікаючу вперед трасу — тільки не суху, якою їхали сьогодні вони з Адріяном, а ту, чотирилітньої давности, по якій женеться самотній «бітл», — чорно-шовкову, поблискуючу більмами калюж, — знята автом хмара водяного пилу осідає на склі, на капоті, патьоки дощу цебенять по передній шибі, дорога порожня, ніде ні лялечки, пропливають знаки: «Переяслав-Хмельницький 43, Золотоноша 104, Дніпропетровськ 453», «Дякуємо за чисті узбіччя», дощ, дощ, і сльози течуть із очей вільно й відкрито, і «двірники» ходять перед очима туди-сюди, туди-сюди, як дві ручні коси на косовиці… Мов із-під води, долинає до неї голос Адріяна:

— То що, не можна хоча б відбійники вздовж траси поставити, раз таке діло?

— Не поможе, — крутить головою дядько.

— Ну, все-таки безпечніше було б!

— Не поможе, — повторює дядько з непохитним фаталізмом. — Место таке.

— А освятити?

— Сильно багацько б святить прийшлося…

Якось дивно він це говорить, і на мить западає ніякова пауза: так буває, коли розмова гальмує на роздоріжжі, вибираючи — рухатись далі чи, описавши коло, звертати назад. Першою зважується жінка:

— Там через дорогу могильник був у голодовку… Звозили з села трупи й закопували там… Ми, як малі були, то весною бігали дивиться, — де неглибоко, земля просідала, то часом кості людські виносило… Здоровенний, казали, був могильник! То вже потім через нього асфальт проклеїли…

— Через цвинтар?!

— Та який цвинтар! — аж немов сердито відґедзькується дядько. — Хто там який цвинтар тогді, в тридцять третім робив! Скидали в яму, засипали, й познаки ніякої не оставалося… Старі люди тільки місце помнили, хто жив остався…

— Еге, бабка Мокленчиха, що той год умерла, було, щовесни на поминки туди ходила свічку світить… Отак-о, було, просто в землю вкопає, а та й горить… Раз до самої ночі горіла, помниш, Вась? Нам аж сюди у вікно було видно…

— Да ну його, таке споминать… Але жінку вже не стримати:

— А раз, як ми малі були, то хлопці найшли там череп і стали ним у хутбола ганять…

— А, то вже ти дурної завела!..

— А чо дурної, чо дурної? — ображається молодиця, знову прибираючи оборонної пози «руки під бюстом». — Щитай сам: Льонька Митришин — раз!

— Льонька п'яний був…

— Ти з ним пив?! А якби й п'яний, то що?! — заперечує вона, нітрохи не збентежена деякою непослідовністю такого заперечення. — Ви ж подумайте, — знову звертається до гостей, — в Афганістані парень служив… той,