Читати книгу - "Маг"

На її затіненому боці припаркувався німецький автомобіль, подібний до джипа. З нього вийшли три офіцери й під палючим сонцем перетнули навскіс вулицю. Проминули камеру, поміщену на першому поверсі будинку, сусіднього з тим, до якого вони прямували. Голова перехожого на мить затулила об’єктив. Попереду йшов низький елеґантний чоловік. Від нього бив авторитет — грубий і непохитний. Ці двоє справляли враження його тіней. Чи то віконниця, чи то штора затемнила кадр. Темрява. Відтак на полотні з’явився знімок чоловіка в цивільному вбранні.

— Це передвоєнна світлина. Тільки її й удалося роздобути.

Нічим не прикметне обличчя, прикре враження від уст. Не тільки в Кончіса важкий, нерухомий погляд. Бувають і гірші зразки. Цей чоловік трохи подібний до «полковника» з хребта на острові, але це різні люди.

— А ось фраґменти кінохроніки, знятої в Польщі.

Змінювалися картини, Кончіс пояснював. «Ось він, за генералом». Або ж: «Віммель стоїть зліва, з самого краю». Хоч було видно, що кінострічка не фальшива й відображає фактичні події, однак мене, як завжди на перегляді нацистських фільмів, пройняло відчуття нереальности побаченого, величезної прірви між Європою, що породжує таких потвор, і Англією, зовсім не здатною на це. І я відчував, що Кончіс старається заманити мене в павутину, звести до рівня невиннятка, незрілого в історичному часі. Однак вираз на його обличчі у відбитому світлі екрана свідчив, що старий глибше, ніж я, поринув у картини на полотні, що жертва минулого — це скоріше він, ніж я.

— Ось як повелися партизани. Побачивши, що човен згорів, вони швидко пробралися до села. Напевно, підійшли до околиці тоді, коли до мене прийшов Антон. Ми й не знали, що на краю села в одного з цих бойовиків є родичі на прізвище Цацос. Дві дочки, яким по вісімнадцять і двадцять років, син і батько. Два дні перед тим чоловіки поплили з оливковою олією до Пірея. Вони мали невеликий каїк, а німці дозволяли провадити дрібну комерцію. Дівчата доводилися двоюрідними сестрами одному з партизанів, а старша скоріш за все ще й коханкою.

У селі ще не знали про вбивство, й ніхто не помітив партизанів, коли вони підійшли до хати. Безперечно, вони розраховували скористатися каїком. Але той був у морі. Невдовзі прийшла заплакана сусідка й розповіла сестрам про вбивство солдатів і про все, що я сказав сільським чоловікам. Партизани вже надійно сховалися. Не знати, де вони ночували. Мабуть, у порожньому водозбірнику. Поспішно зорганізовані патрулі селян обшукали всі вілли й хати, порожні й заселені, серед них і житло Цацосів, але нікого не знайшли. Ми ніколи не дізнаємося, чи дівчата попросту боялися непроханих гостей, чи були під впливом лівацького патріотизму. Вони не мали кровних родичів у селі, а батько та брат були далеко, й їм ніщо не загрожувало.

Напевно, зранку партизани вирішили втікати. Сестри взялися пекти хліб. Це зауважила спостережлива сусідка й згадала, що вони це робили всього два дні тому — для брата й батька на дорогу. Ця жінка, мабуть, не зразу запідозрила дівчат, бо тільки о п’ятій вечора прийшла до школи й доповіла німцям. Серед заручників були її три близькі родичі.

До хати зайшла група «круків». Там був тільки двоюрідний брат. Він сховався в шафі. Чув, що дівчат б’ють, чув їхній крик. Знав, що це вже кінець, отож вискочив із шафи й спробував вистрелити з пістолета, поки німці не отямилися від несподіванки. Але вийшла осічка.

Усіх трьох повели до школи на допит. Дівчат катували, а їхнього кузина швидко змусили допомагати слідству. За дві години, коли вже стемніло, він провів німців уздовж берега до порожньої вілли, постукав у вікно й шепнув товаришам, що сестрам вдалося роздобути човна. Коли партизани вийшли за браму, на них накинулися «круки». Ватажкові прострелили руку, а решті нічого не сталося.

— …Він часом не з Криту родом? — перебив я.

— Так. Подібний до того, що ви бачили, тільки нижчий і кремезніший.

— Весь цей час ми, заручники, сиділи в класі. Вікна виходили на ліс, тому не було видно, хто зайшов до школи чи вийшов з неї. Десь о дев’ятій вечора хтось двічі пронизливо заверещав від болю, а трохи пізніше крикнув на все горло: «Елевтерія!!!» По-грецькому це означає «свобода».

Не подумайте, що ми крикнули у відповідь. З’явилася надія, що партизанів спіймали. Невдовзі торохнули дві автоматні черги. А за який час відчинилися двері класу. Викликали мене й тутешнього м’ясника.

Нас вивели надвір, до західного крила. Тепер там, здається, мешкають ваші вчителі. Біля входу стояв Віммель з одним із своїх лейтенантів.

За ними на сходах сидів, обхопивши голову руками, перекладач-колабораціоніст, сполотнілий і приголомшений. За якихось двадцять ярдів від вхідних дверей, під стіною, лежали дві мертві жінки. Солдати саме перевалювали тіла на ноші. Підійшовши до нас, лейтенант дав знак м’ясникові йти з ним.

Віммель зайшов до школи. Мене підштовхнули в плечі, щоб іти за ним. Він стояв у кінці коридору, біля відчинених дверей, з яких лилося світло. Чекав на мене й жестом скомандував увійти, коли я наблизився.

Мабуть, тільки лікар не зомлів би від того, що я побачив. І я волів зомліти. Посередині порожньої кімнати стояв стіл, до якого прив’язали юнака — двоюрідного брата. Він мав на собі тільки закривавлену сорочку-безрукавку, навколо рота й очей були сильні опіки. Але я бачив тільки одне. На місці статевих органів зяяла темно-червона рана. Відтято член і мошонку. Слюсарними ножицями.

В далекому куті лежав долілиць ще один голий чоловік. Я не розгледів, що з ним зробили. Він, очевидно, був теж непритомний.

Ніколи не забуду тиші, що панувала в тій кімнаті. Там було кілька солдатів… Яких там солдатів! Катів, патологічних садистів. Один із них тримав у руках довгого металевого прута. Жарів перевернутий