Читати книгу - "Піти й не повернутися"

172
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 172 173 174 ... 195
Перейти на сторінку:

Схоже, що вони прямували до лісу, який уже темнів віддалеки у досвітніх сутінках, — знову в напрямку Німану, далі від Скіделя. Засмучена, самотня Зоська помітила це, але що вона могла вдіяти? Її вели, як арештантку, і навіть не хотіли сказати куди. Правда, все-таки вона відчувала, що погано з нею не вчинять. На її боці була правда, і, здається, є заступник, оцей спритний товстунець Пашка, котрий її десь бачив.

Тим часом майже розвиднілося — із сірої мряки випливло таке ж сіре зимове поле — гола рівнина з недалеким ліском попереду. Від того лісу в поле врізався неглибокий рівець із кущами, побачивши які, Салєй збочив до них, і незабаром усі вони зайшли у рівець. Сержант і товстунець, які йшли позаду, про щось тихо розмовляли, Зоська разів зо два дослухалася, але нічого не почула, Антон раптом хитнув шиєю, немов спіткнувся. Зоська затримала дихання — позаду розмовляли про якийсь наступ, і Антон зацікавлено спитався:

— Хлопці, а що із фронту чувати?

— А тобі навіщо? Щоб німцям передати?

— Ні, справді? Як Сталінград? — допитувався Антон, і Зоська помітила, як він увесь стиснувся й притих.

— Сталінград дав фріцам у зуби, — сказав Пашка. — Поперли німців під Сталінградом.

— Та ну? — роззявивши від здивування рота, оглянувся Антон.

— Ти давай, топай! — прикрикнув сержант. — А то здивувався, японський городовий!..

— Ні, справді? Німці ж казали, що Сталінград узяли.

— Узяли! Подавилися там твої німці. Он на шістдесят кілометрів потурили. Фронт прорваний, наші наступають.

— Ай-яй! Ти бач! — спантеличено бурмотів Антон.

— От, от! — сказав сержант. — А тобі чого радуватись? Ти ж іншого чекав Зоська не брала участі в розмові й ні про що не запитувала — після недовгого збентеження вся вона засяяла. Ніби щось скинула з плечей, що тиснуло їх довгі місяці й вона відчула, як їй бракувало саме цієї звістки з-під Сталінграда. Хоча вона, може, й не розуміла воєнної важливості цього далекого міста, але завжди відчувала, що перемога там украй необхідна. Якщо тільки це не плітки. Якщо це дійсно так. Але хлопці, мабуть, знають достовірно, бо навіть передають подробиці: прорвали фронт і наші просунулися на шістдесят кілометрів. І вона помітила, як сумовито змовк Антон, сердито подумала: тепер нехай тішиться! Він же так переживав цю невдачу під Сталинградом, яка надихнула його на зраду, нехай він тепер радіє. Невдачі нема, є перемога. Так чому ж він так засумував, згорбився й опустив плечі? Нічогісінько у нього не вийшло з його хитрих планів і нічого не вийде, думала Зоська майже злорадісно.

Салєй привів їх у чималий спадистий рівчак, мабуть, початок прирічкового рову, вони дійділи до рідкого на схилі чагарнику, і сержант позаду скомандував:

— Стоп! Посидимо тут. А ти, — кивнув він Салєю, — давай топай! Двадцять хвилин вистачить Салєй потоптався в своїй підперезаній широким офіцерським поясом сірячині, витер рукою мокру чорну бороду. Непідв'язані вуха його чорної шапки стирчали в боки.

— Спробую…

— Ну й добре! Давай! — розпорядився молодий командир, який за роками міг бути сином цього Салєя.

Ковзаючи по снігу, Салєй поліз угору по схилу, а вони лишилися стояти внизу. Товстунець Пашка став нишпорити по кишенях — збирав тютюн на цигарку. На його повнуватому, з вигляду добродушному обличчі не було ні клопоту, ні навіть якоїсь серйозності, в куточках вуст жила м'яка усмішка, ніби він займався чимось не дуже серйозним, хоча й цікавим загалом. А свіжочервоне, мов спечене, обличчя сержанта, навпаки, позначене строгою поважністю, відлюдною незадоволеністю собою чи іншими, і Зоська подумала, що з ним треба поводитися обережно. Такі, розлютувавшись, здатні на все, а розсердити їх завжди не важко, вони спалахують, як порох.

— Так. А зараз підрубаємо, а ви подивіться, — без гумору оголосив сержант, дістаючи з кишені щось, загорнуте в папір, і Зоська відвернулася. Їжа мало цікавила її, вона все думала, як би їй звільнитися від опіки чи арешту цих людей.


16

Стоячи на снігу в рівчаку, Антон не дивився ні на Зоську, ні на двох партизанів, які заходилися їсти з паперу, і запах вареного м’яса посилював нестерпне бажання поїсти. Котрий раз за сьогоднішній ранок і ніч Антон був приголомшений, збентежений, майже роздушений тими несподіванками, що звалилися на його голову. Мало йому було незламної упертості Зоськи, зухвалої витівки господаря хутора, що пішов по коня, а привів партизанів, так ще й Сталінград. Місто, котре, на його думку, давно мало здатися, покласти край цій проклятій війні, це місто, виявляється, не тільки вистояло, а й дало в зуби німцям. Тепер там наступ, війна. триває, перемога ще невідомо кому дістанеться. Чи не про це саме розмовляли вчора й поліцаї, Антон як слід не розібрався в тих теревенях і через те мало не наробив дурниць. Може, тепер він повинен дякувати Зосьці за її рятівну для обох стійкість, пробачити її вихватки із сокирою, взагалі спробувати помиритися з нею. Справді, новий поворот у війні змушував Антона переглянути деякі свої попередні рішення, переінакшити відповідно до нових обставин.

Коли тільки дозволять ці баламути з Липичанської пущі, які зв'язали йому руки і ведуть не відомо куди. Чи не на той бік Німану? У такому вигляді він не міг з'явитися в партизанській зоні, де його зразу ж візьмуть під арешт, тоді йому не уникнути слідства. Всяку можливість звинувачення потрібно було погасити тут.

1 ... 172 173 174 ... 195
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Піти й не повернутися», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Піти й не повернутися"