Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

тривалі роздуми — наприклад, про квадратуру круга чи найбільше просте число, і дивився, як вони корчаться, і блюють, і б’ються в конвульсіях на підлозі Зали аудієнцій.

Ф’юмало (з радісними нотками, які здалися Сюзанні хтивими, а тому вкрай неприємними): Деякі, помираючи, благали води. Ця отрута викликає спрагу, еге ж! І ми думали, що ми наступні!

Після цього Фімало нарешті не витримав: у його словах промайнула тінь якщо не гніву, то обурення.

— Може, даси мені розповісти й покінчити з цим, щоб вони вже йшли далі чи повертали назад на свій розсуд?

— Вічно ти командуєш, — сказав Ф’юмало і, набурмосившись, ображено замовк. Над їхніми головами сварилися за місце замкові круки і дивилися вниз очима-намистинами. «Сподіваються порозкошувати трупами тих, хто не зможе звідси піти», — подумала Сюзанна.

— У нього було шість уцілілих магічних кристалів, — сказав Фімало. — Коли ви були в Кальї Брин Стерджис, він щось таке в них побачив, що остаточно довело його до сказу. Ми точно не знаємо, що то було, ми не бачили, але здогадуємося, що збожеволів він не лише через вашу перемогу в Кальї, а й подальшу, в Алгул Сьєнто. Якщо так, то це означало крах його планів зруйнувати Вежу здаля, знищивши Промені.

— Авжеж, причина в цьому, — тихо сказав Файмало, і знову обидва Стівени Кінги на мосту повернулися до нього. — Нічого іншого й бути не могло. На межі божевілля він опинився тому, що у нього в голові боролися два бажання: зруйнувати Вежу і дістатися туди раніше за тебе, Роланде, щоб видряпатися на верхівку. Знищити її… чи владарювати нею. Я не знаю, чи завдавав він собі клопоту замислитися, зрозуміти… він прагнув лише обскакати тебе в змаганні й вирвати перемогу в тебе з-під носа. Таким речам він приділяв дуже багато уваги.

— Жодних сумнівів, тобі приємно буде почути, що він шаленів і тижнями проклинав твоє ім’я перед тим, як потрощити свої улюблені іграшки, — додав Ф’юмало. — Як він потроху став боятися тебе, якщо він взагалі здатен боятися.

— Кому завгодно, тільки не йому, — заперечив Фімало, доволі печально, як здалося Сюзанні. — Йому це анітрохи не приємно чути. У його перемогах не більше шляхетності, ніж у поразках.

— Коли Багряний Король побачив, що падіння Алгула неминуче, він зрозумів, що робочі Промені відновляться, — повів далі Файмало. — Більше того! Згодом ті два вцілілих Промені відтворять решту Променів, сплетуть їх миля за милею, колесо за колесом. І якщо це станеться, то врешті-решт…

Роланд енергійно закивав. І в його очах Сюзанна побачила цілковито новий вираз: радісний подив. «Може, він усе-таки вміє перемагати», — подумала вона.

— Врешті-решт усе, що зрушилося, може повернутися на місця, — сказав стрілець. — Може, Серединний і Внутрішній світи. — Він помовчав. — А може, навіть Ґілеад. Світло Білості.

— Ніяких «може», — похитав головою Файмало. — Адже ка — це колесо, а якщо колесо не поламане, воно обертається завжди. Лише в тому випадку все, що було, не повернеться, якщо Багряний Король стане або Володарем Вежі, або його Величністю-Катом Усього Сущого.

— Божевілля, — зауважив Ф’юмало. — До того ж божевілля деструктивне. Але Великий Червоний завжди був схибнутим «я» Ґана. — Він бридко посміхнувся Сюзанні: — Це Фроооод, леді Галко.

— А розбивши кристали, — провадив Фімало, — і скаравши на смерть вірних слуг…

— Саме це ми хочемо до вас донести, — перебив Ф’юмало, — звісно, якщо ви не надто тупоголові, щоб зрозуміти.

— Зробивши всі ці справи, він наклав на себе руки, — сказав Файмало, і знову двоє інших повернулися до нього. Неначе просто не могли інакше.

— Він зробив це ложкою? — спитав Роланд. — Ми з друзями не раз чули в дитинстві таке пророцтво. Його було записано у поганих віршах.

— Так, справді, — підтвердив Файмало. — Я думав, він переріже собі цією ложкою горлянку, бо краї в неї були загострені, як у деяких тарілок, бо бачте, ка — це колесо, воно завжди робить оберт і повертається до початку. Але він її проковтнув. Проковтнув, ви можете собі уявити? Кров у нього з рота текла рікою. Рікою! Потім він сів на найвеличнішого сірого коня — він називає його Ніс, на честь краю сну і сновидінь, — і поїхав на південний схід у Білі Землі Емпатики, поклавши свої нечисленні ґунна на сідло перед собою. — Він осміхнувся. — Тут у замку величезні запаси харчів, але йому вони були не потрібні, як ви могли здогадатися. Лос’ більше не їсть.

— Хвилиночку, тайм-аут, — Сюзанна здійняла руки, склавши їх літерою Т (цей жест вона перейняла від Едді, хоч і не усвідомлювала цього). — Якщо він проковтнув загострену ложку й розітнув собі горло, та ще і вдавився…

— У леді Галки проясняється в голові! — зрадів Ф’юмало і здійняв руки до неба.

— …тоді як він міг хоч що-небудь робити після того?

— Лос’ не може померти, — сказав Фімало таким тоном, наче ця істина була зрозуміла навіть трирічній дитині. — Тому ви…

— Ви, дурники нещасні, — добродушно пробурчав його лихий напарник.

— Ви не можете вбити людину, яка вже мертва, — закінчив Файмало. — Раніше, Роланде, ти міг би прикінчити його зі своїх револьверів…

Роланд кивнув.

— Вони переходили від батька до сина, а їхні стволи відлиті з легендарного меча Артура Ельда, Екскалібура. Так, це теж частина пророцтва. І, авжеж, йому це було відомо.

— Але тепер вони не становлять для нього загрози. Він убезпечив себе від них. Коли повстав із мертвих.

— У нас є причини вважати, що його ув’язнено на балконі Вежі, — сказав Роланд. — Живий мрець чи ні, він ніколи не зміг би дістатися верхівки без певного сіґула Ельда. Якщо вже він знав пророцтво, то й про це мусив відати.

Файмало похмуро всміхнувся.

— Так. Але як Гораціо тримав міст в історії, яку розповіли в Сюзанниному світі, так і Лос’, Багряний Король, тепер тримає Вежу. Він знайшов спосіб проникнути всередину, але верхівки дістатися не зміг, це правда. Втім, поки він міцно тримає Вежу, ви теж не зможете.

— Схоже, у старого Багряного Короля не зовсім стріха поїхала, — зауважив Фімало.

— Та він скажений, як лисиця! — додав Ф’юмало, понуро стукаючи себе по скроні… і розреготався.

— Але якщо ви підете туди, — провадив Файмало, — то принесете йому сіґули Ельда, яких він потребує, щоб заволодіти тим, що зараз тримає його в полоні.

— Спершу йому доведеться забрати їх у мене, — сказав Роланд. — У нас. — Він говорив рівним тоном без драматичних ноток, наче про погоду.

— Це правда, — погодився Файмало, — але подумай, Роланде. Вбити його з них ти не зможеш, зате він може їх у тебе відібрати, бо розум у нього підступний, а можливості величезні.