Читати книгу - "Марина — цариця московська"

що царевич «не той» і що про це всі вже знають — крім її величності...

Марина була у відчаї — кому вірити? Батькові чи люд­ській ясі? У найжахливішому сні не могло приснитися те, що Марина побачить у Тушині, коли навстріч їй виїде, як їй сказали, її чоловік Дмитрій!

Вона була не просто шокована, а вбита. Перед нею був якийсь... тип... Радше типик — «обличьем слуга, волосом черен, нос поклеп, ус не мал, брови велики нависли...».

Він нічим не був схожий на її Дмитрика, абсолютно нічим.

І Марина з жахом збагнула: перед нею чужа людина! Незнайома їй, яку вона бачила вперше. І певно хитра, коли зважилась на таке, жорстока, підступна, яка видає себе за її чоловіка, і вона мусить визнати ту людину за свого коханого мужа...

О, боги, боги, як їй все це витримати?

Кому це потрібно? Їй? Та ні ж бо. Чи батькові? Польщі та її королю? Чи руським дворянам, яких повно в Тушині?

Кому, кому, кому?

І як вона може того нелюба, чужака визнати за коханого чоловіка?

Матка Боска!

Єзус Марія і ви, святі угодники, — спасіть і помилуйте!..

Але це буде потім, потім... А тоді...

Автори «Щоденника Яна Сапеги», його секретарі, які скрупульозно занотовували всі події, що траплялися в стані гетьмана, записали й про поїздку воєводи Юрія Мнішека в Тушино до «царя Дмитрія». І записали не без іронії: пан воєвода їздив «упізнавати царя, той він чи не той».

Чому з іронією? Та тому, що знали: у Тушині засів не той Дмитрій. Як знали про те майже всі — і в Тушині, і в оточенні гетьмана Сапеги.

Повернувшись з Тушина, воєвода Мнішек усіх запевняв, що це таки «той» Дмитрій. На те у нього був свій резон: той не той, а коли він, властолюбний, захопить владу в Москві, ставши властителем (Марину тоді він неодмінно зробить властителькою), то він, воєвода, матиме від цього великий зиск — крім усього, ще й кілька міст та повітів у Сіверській землі.

Як і його Польща. Тому й проголосив тушинського «Дмитрія» тим Дмитрієм. І Марина батькові повірила, ожила, наче вдруге на світ білий народилася, була веселою і все наспівувала пісеньки, радуючись скорій зустрічі з Дмитриком...

А потім і під’їхав до її карети той молодий шляхтич і відкрив їй очі, хто такий той Дмитрій. Самозванець і все таке інше...

Для Марини це було не просто ударом обуха по голові, це був — крах.

Властиво продовження того нищівного краху — тільки ще більш стрімкішого, — що спіткав її 17 травня 1606 року в Москві...

...І було їй сказано: істинний цар Дмитрій Іванович тоді, під час бунту 17 травня 1606 року в Москві, насправді був убитий. А той, до кого вона їде і співає веселі пісеньки, насправді зовсім інша людина. Він лише прибрав собі ім’я убитого, назвавшись Дмитрієм Івановичем...

Для чого так вчинено? А для того, що так... треба. Всі інші пояснення — потім, потім. Тож якщо Марина Юріївна хоче повернути собі Московське царство і знову посісти трон у Кремлі, має визнати ту людину за свого мужа, з яким два роки тому вона вінчалася у Кремлі... Себто за істинного, справжнього царя Дмитрія Івановича, який буцімто вцілів під час злощасного бунту... Це говориться Марині Юріївні для того заздалегідь, аби вона, приїхавши до Тушина та вгледівши, кого їй видають за її мужа... Ну, одне слово, щоб чого такого... м-м... не натворила і була готова до всього. У тім числі й ви­знати чужого за свого мужа, і визнати привселюдно. А вже він проголосить її царицею російською.

Марина Юріївна відчула, як під нею крутиться земля — це ж добре, що хоч її зарані попередили і вона ще має час підготуватися до зустрічі з «царем Дмитрієм Івановичем», але мову в неї тоді відібрало. Отямившись, дала слово зробити так, як від неї вимагають — визнати того чоловіка за істинного царя Дмитрія і свого вінчаного — гріх перед Богом — мужа. Погодилась, хоча й збагнула, що має чинити щось таке... таке, що на Русі називають «воровством», але інакше вже не могла.

Тa в неї не було й вибору — як і іншого способу повернути собі втрачений трон...

Додому, на свою батьківщину, вона вже не повернеться. Ніколи. Принаймні до кінця свого життя, а жити їй, двадцятилітній, залишалося всього нічого — якихось там шість років.

Їдучи в Тушино, вона раз по раз плакала — хоча сліз уже й не було, — а плачучи, шепотіла лише одне слово: «ката­строфа».

Це була катастрофа, і вона свідомо на неї йшла. І це була не нова катастрофа, це було відлуння тієї катастрофи, що спіткала її у Москві 17 травня два роки тому. Її продовження.

А може, й завершення.

Так, так, швидше всього — завершення. Що триватиме ще чотири роки — аж до того трагічного 1614 року...

Катастрофа (грец. kataσtroϕη′ — переворот, кінець, загибель) — несподіване лихо, подія, що спричинює тяжкі наслідки, руйнування, крах.

А ще — тяжке потрясіння, що стає причиною істотної зміни, різкого перелому в особистому або суспільному житті, — із тлумачного словника.

Все так і відбудеться, як словники тлумачать термін «ката­строфа»: переворот, загибель, кінець, тяжке потрясіння, крах...

За свідченням секретарів гетьмана Сапеги, 6 вересня відбулася перша зустріч Марини Мнішек — як цариці — з тушинським «царем Дмитрієм».

Марина ще й оговтатись не встигла, що він, тушинський «Дмитрій», зовсім не той, на якого вона сподівалася, як він в оточенні кінних вояків, з шиком і гамором, з гиком і свистом з’явився в обозі Яна Сапеги, де вона тоді перебувала зі своїм почтом.

Приїхав, аби зустрітися з нею, з Мариною Мнішек. Хизувався, хоч у самого душа теленькала: а раптом Марина «не визнає» його? Відмовиться