Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

ідея другого видання націонал-соціалістичного земельного закону за підписами Чехівського та Шаповала, — це маніакальна, злочинна, антигуманна ідея скасування приватної власності на землю та передання «верховного порядкування і розпорядження всіма землями, з їх водами, лісами, надземними і підземними багацтвами <...> верховній владі Української Народної Республіки»[569], якою на той час була Директорія невідомо чого.

Унікальність цього рішення полягала в тому, що вперше в цивілізаційній історії цієї частини земної кулі було скасовано основний принцип, на якому ця цивілізація розвивалася впродовж попередніх тисячоліть. Позбавивши людей права на приватну власність, у першу чергу на землю, яка давала основний обсяг ресурсів для людського розвитку, українські націонал-соціалісти взагалі, Чехівський та Шаповал персонально, зруйнували не тільки економічну, але і біологічну основу розвитку як народу, так і окремої людини. Саме вони зробили вирішальний внесок у становлення на території нашої Вітчизни людоїдського більшовицького режиму.

Ленінська банда прийшла до України на все готове.

Культура. Деякий інтерес урядовців було спрямовано на сферу «націо­нальної» культури.

Приклади: «на подорож до Парижа та інших країн Західної Європи» Української республіканської капели видали на 1919 р. аж 1 184 500 та 1 142 500 франків (23 січня). 200 тис. карб. пішло на «улаштування друкарні Кам’янець-Подільського державного українського університету» (5 лютого). Ухвалили доповідь міністра освіти «про українські написи на кінематографічних фільмах в УНР» (24 січня), закрили відому 1-шу Київську чоловічу гімназію (відкрита 1813 р.), утворивши замість неї на папері Українську гімназію ім. М. Костомарова (26 січня). Схвалили законопроект про управління освітою в УНР (8 лютого).

Устигли втрутитися і в церковні справи. Зокрема розглянули питання (результат невідомий. — Д. Я.) «про розв’язання шлюбів, освячених православною церквою» (22 лютого) та затвердили бюджет посланцеві УНР в Константинополі «на командировки до східних патріархів» у сумі 250 тис. карб. (17 січня),

Інші важливі ухвали:

— поділ Радомишльського повіту Київської губернії на два (10 січня),

— проект «закону про губерніальних та повітових лісничих» (5 лютого),

— тимчасові штати Вінницької психіатричної лікарні (9 лютого),

— ухвалили post factum закони, «переведені Директорією»,

— повідомили «військового міністра про необхідність його присутності в Раді Міністрів» (6 лютого)[570].

Зовнішня політика. Національно-соціалістичний режим від першого дня свого існування діяв, не беручи до уваги наявність інших держав.

Перші неофіційні контакти представників повстанських кіл із союзниками відбулися ще в останніх числах жовтня 1918 р. Першого офіційного листа Винниченка від імені Президії УНСоюзу було направлено до них лише на початку листопада. «Від половини листопада аж до появи антантських частин в Одесі зовнішня політика Директорії спочивала»[571], — зауважив з цього приводу Стахів.

Ніби пробудившись від сну, керманичі української зовнішньої політики надіслали першу згадку про себе державам Згоди лише 19 листопада: «Україна не потребує помочі Держав Антанти, про яку благав гетьман усі держави. Директорія ввічливо прохає Держави Антанти мати на увазі згадану ситуацію: згідно з тим зробити рішення щодо приявности антантівських військ на українській території». Нота містила також вимогу виведення військ союзників з території України. Підписали оце всі члени Директорії,[572].

Результат: 24 листопада французький експедиційний корпус висадився в Севастополі, а за два дні — в Одесі[573].

У середині січня отямились. Директорія раптово зрозуміла: «без допомоги Антанти Україна не зможе втриматися проти переважаючих сил Совєтської Росії»[574]. Розумним кроком у такій ситуації стали і переговори з представниками небільшовицьких режимів, які утворилися на південно-західних теренах колишньої Російської держави. Спільна декларація містила узгоджені позиції щодо форм державного устрою цих держав та щодо шляхів і методів «придушення анархії та большевизму у всіх тих державах та частинах, на які розпалася Росія». Декларацію підписали Марголін і Галіп, керівники регіональних урядів Кубані, Білорусі, Дону. Головна думка документа: «<...> Ми, представники України, Білорусії, Дону та Кубані, дійшли до глибокого переконання, що питання державного устрою цих чотирьох одиниць може дістати швидке та належне вирішення лише шляхом окремого існування початків державності і порядку в кожній з них».

Підписанти закликали Антанту «надати посильну допомогу національним прагненням наших народів до зміцнення вже створених окремих утворень», питання державного устрою відповідних країн вирішувати лише після «придушення більшовизму та анархії», використовувати в цій боротьбі «місцеве населення, як джерела живої сили» та надати останньому всіх можливих видів збройної та матеріальної допомоги[575].

О. Колчак (1874—1920 рр.), Верховний правитель Росії, кавалер 16 бойових нагород та медалей, Золотої Георгієвської зброї «За хоробрість». Суспільне надбання

Лондон і Париж ці маневри обходили. Під час аудієнції делегації УНР[576] на Мировій конференції Клемансо сказав українським послам просто в очі: «Але я, старий політик, переконаний, що Франція мусить керуватися геополітичними міркуваннями, в цю війну геополітика змусила вас іти з німцями, а років через 10—20 знову німці нападуть на нас, а ви підете з німцями. Через це ми мусимо підтримувати відбудову великої могутньої Росії, яка буде нашим союзником»[577]. Півроку забракло українцям, аби зрозуміти просту річ: і французька, й англійська зовнішня політика була цілком зорієнтована на підтримку Денікіна та Колчака. Британці, пригадував Марголін, вважали за доцільне з’єднання українських республіканських військ та Добровольчої армії. З точки зору лідерів Великої Британії, «ідеалом державного устрою для України була федерація з Великоросією».

Зустріч Марголіна з державним секретарем США Робертом Лансінгом справила на українського дипломата «приголомшуюче враження». Ще б пак: «Лансінг <...> категорично наполягав на тому, щоби український уряд визнав Колчака вождем всіх протибільшовицьких армій»[578]. «Взагалі прихильників незалежної України не чути ні серед фр[анцузьких], ні серед америка[нських] політиків, — читаємо в записниках відомого політичного діяча, військового міністра «першої» УНР Жуковського, — коли не з любови до Росії, то з страху, коли відродиться, то пригадає всім, хто обстоював її роздроб­лення. ...Америка взагалі не має самостійної політичної лінії і загальний настрій за Англією, — занотовує він далі. — У Вільсона одна ідея — здійснити Лігу народів і стати її головою, тому робить великі уступки, ні з ким не хоче зачіпатись в Українській справі + опозиція республіканців в Конгресі <...>. Америка не хоче активної політики в Європі».

Ф. Платтен (1883—1942 рр.). Суспільне надбання

Р. Лансінг (1864—1928 рр.), 42-й держсекретар США (1915—1920 рр.). Суспільне надбання

Підсумок: «Счастливі союзники, що добре вискочили з війни і не хочуть встрявати в новий ризк. Концесії се друге діло <...>. Дипломатична справа України програна»[579].

Олії підлила місія делегації УНР на чолі з Семеном Мазуренком, яка їздила до Москви. Результат переговорів такий: «Мазуренко погодився тоді на фактичну капітуляцію Директорії перед совєтським ляльковим урядом у Харкові для припинення громадянської війни»[580]. Сучасні нам дослідники оцінили це так: «Підписавши пакт щодо посередництва РСФРР у переговорах між двома українськими урядами, місія С. Мазуренка погодилася на фактичну капітуляцію, якої Директорія не прийняла». Саме результат цієї місії спонукав Петлюру «змінити курс зовнішньої політики, шукати підтримки серед країн Антанти», хоча він «ніколи не залишав спроб порозумітися з Москвою, але через політику більшовиків усі ці намагання були марними»[581].

Відомо також про контакти Фрід­ріха (Фріца) Платтена, швейцарського комуніста і друга Леніна, з керівництвом УНР щодо укладання спільної з РРФСР угоди про збройну боротьбу проти Денікіна. Для проведення відповідних переговорів уряд