Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

можна було купити, а сусіди опинилися ще в гіршій скруті, ніж вона. Бо ж вона мала принаймні корову з телям, кілька поросят і коня, тоді як у сусідів нічого не лишилося, окрім тієї дрібниці, що вони встигли сховати в лісі або закопати у землі.

Красогір’я, як звався Тарлтонів маєток, спалили дощенту, і місіс Тарлтон з чотирма дівчатами перебралася в будинок управителя. Особняк Манро біля Лавджоя теж піддали вогню. У Мімозі згоріло дерев’яне крило будинку, основна ж частина будівлі вціліла тільки завдяки грубому шару тиньку і відчайдушній боротьбі з вогнем жіноцтва Фонтейнів та їхніх рабів, що орудували мокрими ковдрами й коцами. Калвертів дім знову вцілів — допомогло заступництво Гілтона, їхнього управителя-янкі, але не залишено їм жодної худобини, жодної курки, ані одного качана кукурудзи.

Найголовнішою проблемою в Тарі й у всій окрузі стали харчі. У більшості родин поза рештками ямсу та арахісу не було нічого,— хіба тільки та дичина, яку вдавалося роздобути в лісі. І кожен ділився чим міг з тими, хто мав ще менше, як то заведено було в давні щасливіші дні. Але невдовзі настав такий час, коли вже й ділитися було нічим.

У Тарі, коли Поркові таланило, харчувалися кроликами, опосумами, рибою. В інші дні мали дещицю молока, горіхи гікорії, смажені жолуді та ямс. І весь час ходили голодні: Скарлет здавалося, що на кожному повороті вона бачить простягнені до неї руки, благальні погляди. Це доводило її майже до шалу — адже їй голод допікав не менш, як іншим.

Скарлет наказала зарізати теля, бо воно висмоктувало забагато такого потрібного молока, і того вечора всі заслабли на живіт, переївши свіжої телятини. Вона знала, що доведеться заколоти одне з поросят, але якомога зволікала з цим, аби вони більше підросли. Скільки там того наїдку з них, таких малих, якщо їх тепер забити! Ні, краще таки почекати трохи. Вечорами вона радилася з Мелані, чи варто послати Порка верхи на коні, давши янківських доларів, аби він десь там спробував купити харчів. Не зважувались вони на це, лише боячись, що у нього можуть відібрати і коня, і гроші. Ніхто ж не знав, де тепер янкі. Може, за тисячу миль, а може, ось тут за річкою. Якось раз у розпачі Скарлет сама заходилася лаштуватись у дорогу на пошуки харчів, і тільки несамовиті зойки всіх домашніх змусили її відмовитись від свого плану.

Порк нишпорив по ближніх і дальніх околицях і часом вертався аж на світанку, але Скарлет не розпитувала його, де він блукав. Деколи він приносив якусь дичину, а то ще кілька качанів кукурудзи чи торбу сушених бобів. Одного разу приніс півня, сказавши, що знайшов його в лісі. Здобич цю вони впорали вельми охоче, хоч і з нечистим сумлінням, бо ж добре знали, що Порк півня поцупив, так само як цупив і боби, та кукурудзу. Невдовзі по тому якось уночі, коли всі вже спали, він постукав у двері до Скарлет і несміливо показав їй свою ногу, подзьобану шротом. Коли вона перев’язувала йому рану, він розгублено пояснив, що попався на спробі залізти до чийогось курника у Фейетвіллі. Скарлет не поцікавилась, чий то був курник, а тільки зі слізьми на очах лагідно поплескала Порка по плечах. Негри часами дратували її, вони бували і недолугі, й ледачі, але ж і виявляли таку вірність, якої не купиш за гроші, і засвідчували таку солідарність зі своїми білими господарями, що не вагалися навіть ризикувати життям, аби роздобутись на харчі для всього дому.

Під іншу пору Поркові крадіжки становили б серйозну провину, за яку можна було й відшмагати. Під іншу пору Скарлет щонайменше добре б його вибештала. «Ніколи не забувай, люба,— казала їй мати,— що ти відповідаєш за моральність негрів, яких Господь дав під твою опіку, не меншою мірою, ніж за фізичний їхній стан. Зрозумій, що вони ж як діти і їх треба доглядати, як дітей, щоб не нашкодили, і ти сама повинна в усьому бути для них добрим прикладом».

Але наразі Скарлет воліла забути про ці настанови. Докори сумління, що тим самим вона заохочує обкрадати людей, які, можливо, ще в більшій скруті, ніж вони в Тарі, анітрохи їй не допікали. Моральний бік цієї справи не обходив її. Замість покарати Порка чи бодай дорікнути йому, вона тільки пошкодувала, що в нього поцілили.

— Ти повинен бути обережнішим, Порку. Ми не хочемо тебе втратити. Бо що ми тоді б робили? Ти такий добрий і вірний служник, що коли ми знову розживемось на гроші, я куплю тобі великого золотого годинника і звелю вирізьбити на ньому щось таке з Біблії, як-от: «На знак вірної й незрадливої служби».

Порк розпромінився від похвали й легенько погладив перев’язану ногу.

— Ну ж і гарні які слова, міс Скарлет! А коли ви гадаєте розжитися на ці гроші?

— Не знаю коли, Порку, але колись я на них таки розживуся, неодмінно.— Вона подивилась на нього невидющим поглядом, сповненим такої пекучої гіркоти, аж він знітився.— Колись, як ця війна скінчиться, я роздобуду купу грошей, щоб уже ніколи не знати ні голоду, ні холоду. Ніхто з нас тоді не голодуватиме й не мерзнутиме. Ми носитимем гарний одяг і їстимем щодня смажених курей і...

Вона раптом урвала себе. В Тарі діяло найсуворіше правило, яке вона сама ж і встановила, і пильно стежила за його дотриманням,— не згадувати про смачні наїдки, що їх вони споживали в минулому або спожили б тепер, якби змога.

Поки вона так задивилась у просторінь, Порк тихенько вислизнув з кімнати. Колись, у ті минулі дні, які вже ніколи не вернуться, життя було таке складне, у ньому було стільки всяких заморочливих проблем! Як, скажімо, прихилити до себе Ешлі й при цьому не відштовхнути десятка інших кавалерів, що з горя місця собі не знаходили. Як утаїти від старших невеличкі вади у власній поведінці, як піддражнити або задобрити ревнивих подружок, яку тканину та який крій вибрати для сукні, яку нору зачіску зробити... і ще багато-багато різноманітних таких проблем! А тепер життя разюче спростилося. Тепер тільки й було клопоту — роздобутись на харчі, щоб не померти з голоду, та на сяку-таку одежину, щоб не замерзнути, та мати дах над головою, який би не дуже протікав.

Саме в цих днях Скарлет почав навідувати кошмарний сон, що потім не давав їй спокою довгі роки. Завжди це був той самий сон, подробиці