Читати книгу - "Людолови. Том 2"

у ліжко свою «бісову дитину». — Та пан лікар забороняє! Та чи варт задля такої дурниці!.. І самі впораємось, — безладно вигукував він і нарешті поклав-таки на ліжко свого гетьмана.

І не розумів, що не те хвилює Петра Конашевича. Сагайдачний надто болісно відчував, що життя йде повз нього, що люди, які півроку тому і кроку б не ступили без його дозволу, тепер навіть не розповідають йому, що робиться на білому cвiті. От і Харлик Свиридович — колишній баніт, що животів би на Січі у звичайнісіньких козаках, коли б Петро Конашевич не дав йому грунтів і не зробив його старшиною, — і той носа до нього не каже. А Танцюра, а інші!.. Сумлінно й ретельно підтримував Петро Конашевич тих, хто його вшанував гетьманською булавою, а тепер… І почуття самотності, забутості і навіть зайвості все більше й більше давало себе взнаки. І образа, і лють, і гірке почуття власної немочі труїли йому душу, пекли думки, не давали спокою хворому серцю.

А час минав. Після відлиги та туманів знов заморозило землю. Промайнули різдвяні свята — бучні, п'яні й безладні. Пройшли січневі хуртовини. Білими сніговійними ведмедями лягали на ганки замети і низько насували на вікна патлаті снігові шапки, що мінилися діамантовими порошинками під сонцем і блакитним, начебто скутим з кришталю і срібла, зимовим місяцем, а Петро Конашевич все не підводився, марнів, слабішав, як немічний дід.

Почув про хворобу Петра Конашевича і владика Курцевич і приїхав одвідати хворого. Як лікар і вихованець Падуанського університету, він думав допомогти йому, але, не дуже покладаючись на себе, захопив по дорозі відомого лікаря Самуїла Шмойловича — для консиліуму. Присутність лейб-медика Ле-Куртьє збентежила шановних ескулапів, але француз, як вихована людина, враз знайшов невимушений тон і заговорив із ними не як лікар, а як гість з гостями в якомусь салоні. В розмові він потроху знайомив лікарів з історією хвороби Сагайдачного, її симптомами і самопочуттям хворого, щоб згодом поговорити з ними докладніше.

— Дренаж тут nе va pas[356]. Я заливaй рана тшicте оlеum purum[357] і даю кворому теріак[358] та препарати argenti et auri[359], а коли серце пратсює погано — гарячу каву. Яке счастя, шо турки познайомили з каву нашу країну.

Під час розмови приїхав воєвода Томаш Замойський. Його поява розважала і заспокоювала хворого, бо він завжди розповідав щось цікаве й далеке від всього місцевого. Раділи йому і Настя, і Хома Причепа і радо запрошували його до спочивальні.

Замойський привітався з лікарями, весело зауважив, що хворий має значно кращий вигляд, ніж тиждень тому, і за кілька хвилин розмова вже перейшла на медичні новини, однаково цікаві і лікарям, і хворому.

— Кілька років тому, коли я жив у Лондоні, - розповідав молодий воєвода, — довелося мені бути на лекції професора Вільяма Гарвея[360]. Він запевняв, ніби людська кров не стоїть у жилах, а невпинно тече людським тілом; з правої половини серця вона нібито потрапляє до легенів і там, з чорної і зіпсованої, перетворюється на ясно-червону і свіжу і знов повертається до серця, але вже до лівої його половини, а серце стискається і штовхає її далі, в так звану аорту, і жене у найдальші кутки людського тіла. Це повідомлення зробило надзвичайне враження. Навколо імені Гарвея виникло чимало суперечок і розмов. Одні казали, що це нова ера в науці; інші запевняли, що він неук і шахрай, а третій — що він чаклун і єретик і що треба його спалити на вогнищі. Згодом я виїхав з Лондона і не знаю, яка з цих думок перемогла, і чи прищепилася його теорія в медицині. Цікаво, як ви, фахівці, ставитеся до неї?

У Шмойловича заблищали очі, а Курцевич відхилився на спинку крісла і затарабанив по поручнях пальцями.

- Єресь! Мерзенна єресь! — вигукнув він. — Та хіба ж можна вважати серце, джерело життя й сідало душі, за якусь помпу, що помпує і штовхає по жилах кров? Тільки в Англії, батьківщині пуританізму та інших єресей, і можлива поява такого шахрая і єретика.

— Але ж дозвольте, reverendissime, — засперечався Шмойлович. — Про це вже пишуть і говорять давно. Ще Сервет 1553 року довів, що чорна кров перетворюється у легенях на ясно-червону, артеріальну. Про це говорив і Реальдо Коломбо з Кремони та й інші.

— А Цізальпін, нічого не чувши про них, теж довідався з власного досвіду про перехід крові крізь легені і про поворот її до серця, — додав Замойський, зацікавлений суперечкою лікарів. — Але…

Але Курцевич не дав йому договорити:

— Та що там згадувати різних неуків! — вигукнув він. — Чимало дурниць висловлюють легковажні й безглузді юнаки!.. Але ж Гарвей — людина літня, розважлива і до того ж — професор. Ні, це неприпустимо! Це просто злочин — намагатися зазирнути смертним оком у таємниці людського життя і знущатися з мертвого тіла.

Шмойлович спалахнув і обурено підвівся з місця.

— О domine!..* В вас зараз промовляє не лікар, а єпископ, князь церкви, а не вчений дослідник. Пригадайте, як років двадцять п'ять тому, в Падуї і в Монпельє, ви самі, студенти славетної школи Везалія[361], викопували на кладовищі новопоховані трупи, щоб вивчити на них анатомію. Адже ж ви самі розповідали, як ви тремтіли перед інквізицією, як прокрадалися вночі на кладовище, як видиралися на мури, як підкупали наглядачів…

Курцевич насупився.

— Молоді, дурні були… Дійсно, що анатомію краще вивчати на мерцях, але ж не можна доброму християнинові турбувати останній спокій спочилих во господі. Це вже надто велика спокуса і джерело безвір'я.

І щось жорстоке і фанатичне забриніло в тоні Курцевича.

Шмойловича дратував цей тон. Граючись важким золотим ланцюжком на грудях, стояв він біля стола, скоса позирав на Курцевича з-під кошлатих брів і кидав стримано, але гнівно:

— Mutantur tempora, et nos mutamur іn illis. Тепер пан владика виправдує аутодафе святої інквізиції і готовий кинути в полум'я лікаря за шукання кращого засобу лікувати людину, а двадцять років тому він ридав, повернувшись з Рима, і з жахом розповідав, як спалили отці-інквізитори на Кампо-ді-Фіорі астронома Джордано Бруно[362] за шукання вільного знання та істини.

Легкий червінь виступив на обличчі Курцевича. Він зніяковів і не одразу знайшов, що сказати.

— Та я й тепер неполюбляю прилюдних страт… Адже ж — нерви… Але твердження Бруно й Коперніка[363] і всіх прісних їм не можна терпіти. Хай не стратою, а якимсь іншим засобом, але треба примусити їх зректися