Читати книгу - "Жінка у білому"

не мріяв, то він і скористався нею — ви знаєте, яким чином. Для того, щоб його власна метрика відповідала записові про шлюб його батьків, йому потрібен був липень місяць. А порожнє місце припадало на вересень. Та коли б виникли якісь підозри чи запитання, він всякчас міг сказати, що народився семимісячним.

Я була така дурна, що, коли він розповів мені свою історію, відчула до нього якийсь інтерес, якийсь жаль. Саме на це він і розраховував, як Ви далі побачите. Я подумала, що доля повелася з ним жорстоко. Не його вина була в тому, що його батько й мати не одружились, а ті не були одружені також не з їхньої вини. Навіть вибагливіша за мене жінка — жінка, котрій не кортіло б так мати золотого годинника з ланцюжком, і та знайшла б виправдання для нього. Так чи так, а я тримала язика за зубами й допомогла йому приховати те, що він зробив.

Якийсь час він поморочився, щоб підробити чорнило (все змішував по-різному в моїх слоїках), а тоді ще трохи попрактикувався підробляти почерк. Нарешті те й те у нього вийшло, і він зробив із своєї матері порядну жінку, а вона була вже в могилі! Поки що я не заперечую, що він досить шанобливо ставився до мене. Він подарував мені того годинника з ланцюжком, не пошкодувавши на них грошей, — вони були чудової роботи й дуже дорого коштували. Я досі їх маю — годинник іде чудово.

Тоді Ви сказали мені, що місіс Клементс розповіла Вам усе, що знала. В такому випадку мені немає потреби описувати Вам той дурний скандал, через який я постраждала — постраждала невинно, запевняю Вас. Ви знаєте так само добре, як і я, що за дурницю взяв собі в голову мій чоловік, коли довідався про наші з цим красунчиком джентльменом побачення та перешіптування. Але Ви не знаєте, чим усе це кінчилось між тим джентльменом і мною. Читайте далі й ви довідаєтесь, як він повівся зі мною.

Коли я побачила, як обернулася справа, то зразу ж сказала йому: «Виправдайте мене! Зніміть із моєї репутації пляму, що її, як ви знаєте, я не заслужила. Я не вимагаю, щоб ви все-все розказали моєму чоловікові, — ви тільки скажіть йому, заприсягшись словом джентльмена, що він помиляється і що я не винна в тому, в чому він мене підозрює. Зробіть для мене хоч це після всього, що я зробила для вас». Він рішуче відмовився. Так і заявив мені, що йому вигідно, аби і мій чоловік і всі сусіди вірили в ту неправду, бо ж тоді вони ніколи не запідозрять правди. Але я не здавалась і сказала йому, що в такому випадку і мій чоловік, і сусіди почують правду з моїх уст. Відповідь його була коротка: якщо я викажу таємницю й погублю його, то й сама загину разом із ним.

Так! Ось до чого воно все дійшло. Він обманув мене, не сказав, чим я важу, допомагаючи йому. Він скористався моїм невіглаством, спокусив мене своїми подарунками, розчулив своєю історією — і зрештою зробив мене спільницею свого злочину. Він холоднокровно визнав це, а насамкінець розказав мені вперше, яка страшна кара загрожує за це лиходійство йому та будь-кому, хто сприяв йому в цьому. В ті дні закон не був такий поблажливий, яким він є, чула я, нині. Тоді вішали не тільки вбивць, і з жінками-лиходійками не обходились як із дамами, що випадково опинилися в біді. Признаюся, він таки налякав мене, підлий самозванець! Паскудний негідник! Чи розумієте Ви тепер, як я його ненавиділа? Чи розумієте, чому я взяла на себе труд — узяла із вдячністю! — задовольнити цікавість гідного винагороди молодого джентльмена, який загнав його в пастку?

Але я продовжую. Він не був такий дурень, щоб доводити мене до цілковитого відчаю. Таку жінку, як я, небезпечно заганяти в глухий кут, — він розумів це й розважливо постарався заспокоїти мене пропозиціями щодо мого майбутнього.

Я заслужила певної винагороди (так він люб'язно висловився) за послугу, яку я для нього зробила, а також певного відшкодування (так він милостиво додав) за збитки, що їх я зазнала. Він був готовий (великодушний пройдисвіт!) виплачувати мені пристойне щорічне утримання кожні три місяці на двох умовах. По-перше, я повинна була мовчати — заради самої себе так само, як і заради нього. По-друге, я ніколи не повинна була виїжджати з Велмінгама, не сповістивши його про це попередньо й не дочекавшись, поки він дасть мені на те свій дозвіл. У Велмінгамі я ж не питиму чаїв із приятельками-сусідками, й жодна з них не втягне мене в небезпечне пліткування. У Велмінгамі він-бо завжди знав, де мене знайти. Тяжка була вона, ця друга умова, але я пристала на неї.

А що ще мені лишалось? Я була геть безпорадна, та ще й незабаром на мене мав звалитися новий тягар — дитина. Що мені було робити? Покластися на милість мого збіглого дурня чоловіка, що зчинив увесь цей скандал проти мене? Та швидше б я померла з голоду! До того ж обіцяне мені щорічне утримання було зовсім непогане. Я погодилась. І зажила краще. У мене був кращий дім, кращі були килими на підлозі, ніж у інших жінок, що, побачивши мене, закочували очі під лоба. Доброчесність у наших краях ходила в ситці, а я була в шовках!

Тож я прийняла його умови, стараючись користатися ними якнайрозумніше, і почала битву з моїми шанованими сусідами, і мало-помалу добилася перемоги — ви самі в цьому пересвідчились. Як я протягом усіх цих років берегла його таємницю (і свою), і чи моя покійна дочка Анна втерлася в моє довір'я, чи заволоділа теж тією таємницею, — ці питання, смію гадати, також Вас цікавлять. Що ж! Я така вдячна Вам, що ні в чому не можу Вам відмовити. Я почну нову сторінку і зразу ж відповім на ці питання. Але даруйте, містере Гартрайт, коли спочатку я висловлю Вам свій подив із приводу Вашого інтересу до моєї покійної дочки. Я цього ніяк не збагну. Коли Вас цікавлять подробиці її дитинства, то зверніться до місіс Клементс, вона про це знає більше, ніж я. Зрозумійте, прошу Вас, що я не прикидаюся, ніби так-то вже дуже любила свою покійну дочку. Від перших і до останніх днів вона була тягарем для мене, та ще й змалечку слабувала на голову.