Читати книгу - "Жінка в пісках"

очах проглядають передсмертні муки. Та марно. Тут ніхто не зупиниться. Хоч би скільки він благав очима, ніхто не зверне уваги на неіснуючу людину.

Та от, ніби й нічого не сталося, він швидко підводиться і пірнає в людський натовп.

— Правда, останній фотознімок... гадаю, дуже неприємний... Видно, і в фотографа, і в натурниці з нервами негаразд...

Слово «неприємний» сюди не підходить. Якщо говорити про його відвертість, то є скільки завгодно ще більш нескромних. Суцільне чорне тло, а на ньому жінка навколішках, центр ваги її нахиленого уперед тіла перемістився на ліву ногу, пасмо волосся проходить між ногами, і права рука притримує його на попереку. Поза настільки неприродна, що навіть не хвилює. Хоча це лише фотографія, але вона викликає насамперед обурення проти фізичного знущання над натурницею. Плоский поперек ніяк не в’яжеться із повикручуваними ногами й руками і так само невиразний, як панцир краба. Під тим панциром жінка приневолена до майже неможливої пози. Зовсім незрозумілий фотознімок. Просто неприродний і, не збуджуючи ніяких еротичних відчуттів або садистських бажань, лише вражає своєю дисгармонією, як квітка, поставлена у вазу корінцем догори. От тільки одне дивне: як це вона скорилася. Та якщо він хотів похизуватися своєю владою над натурницею, то дещо начебто стає зрозумілим...

— Тасіро-кун, ви, очевидно, вирішили показати мені натурницю, щоб тим самим якось допомогти...

— Ні, я мав на увазі не це. Просто вважав своїм обов’язком відкрити вам невідому сторінку життя свого начальника...

— Видно, начальник відділу дуже вам довіряв, якщо доручав зберігати фотознімки.

— Треба сказати, що в особистих взаєминах Немуро-сан був перебірливий. До людей, як правило, ставився приязно, але в душі, мабуть, не довіряв нікому.

— Найближчим часом мені не завадило б побувати у вашому домі. Може, серед предметів, відданих вам на зберігання і, на ваш погляд, нічого не вартих, я несподівано натраплю на якісь важливі сліди.

— Ні, правду кажучи...— Розгублені очі за скельцями окулярів зменшуються і пірнають углиб.— Ці знімки були не в моїй кімнаті. Я ж вам учора казав, що Немуро-сан наймав фотолабораторію, там у нього стояла шафка для особистих речей...

— Її, очевидно, замикали?..

— Звичайно, все-таки шафка...

— Як же ви її відімкнули?

— Відмичкою... Бо це лабораторія мого знайомого...

— Отже, відкрили без дозволу?

— І цю газету, чесно кажучи, я знайшов у шафці. Чи вам не здається, що в цій обставині є глибокий зміст? Газета датована кінцем липня або початком серпня. Саме тоді зник начальник відділу. Може, це вона спонукала його до втечі? Якщо пропало безвісти вісімдесят тисяч чоловік, то йому могло здатись: яке значення має той факт, коли до їхнього товариства долучиться ще один утікач?..

— Все-таки ви відкрили шафку без дозволу?

— Та це ж заради Немуро-сана... Я вважаю, що виламувати двері в кімнату, де людина відбирає собі життя,— це не злочин.

— Звичайно, я не збираюсь вам дорікати. Просто мене цікавить сам факт.

— Чому?

— Скажіть, чому ви не розповіли мені про ту паливну базу з самого початку? Тільки не кажіть, що ви не знали. Вам бракує щирості. Може, приховуєте ще щось важливе?

Бліде юнакове обличчя вкрилося фіолетовими плямами. Випнувши губи й зухвало розправивши груди, він промовив:

— Як ви можете? Ви ж топчете добрі наміри людини. Адже ці фотознімки я з власної охоти... без ніякої винагороди... Якби я промовчав, ви б нічого не знали... Не треба казати дурниць.

— Дивні речі від вас чую. Хіба ви не користувалися довір’ям у Немуро-сана? Тож зовсім природно, якщо з власної охоти мені допоможете.

— Ні, не все так просто, як вам здається,— прикусивши верхню губу, Тасіро-кун хмурніє.— Ви так кажете, бо до цього вас зобов’язує професія... Не штука людину переслідувати... Іноді треба допомогти їй сховатись.

— Але ж не завжди людина зникає з власної волі. Її можуть убити або силоміць кудись затягти...

— Не розповідайте мені небилиць, яким і діти не повірять.

— Виходить, ви його переховуєте?

— Та хіба я на це здатний? Особисто я хотів би, щоб Немуро-сан повернувся додому. Та я не маю права таке казати. Якби часом з ним зустрівся, то не знаю, чи посмів би окликнути... навіть, коли б хотів... Звичайно, якби трапилась нагода, я б залюбки з ним побалакав і пообіцяв мовчати як риба... Мабуть, природно, що він мене цікавить... Сильна людина... Я такого не зміг би...

— Для цього не треба особливої сили.

— А ви змогли б?

— На жаль, я ще не став начальником відділу.

— А я не зміг би... Нікчемна фірма... Як подумаю, що заради неї торгують уроздріб дорогоцінним людським життям, то кортить пустити їй червоного півня... Та куди не підеш, усюди однаково... Оскільки там працюю, мушу думати, як би стати начальником групи, секції і, нарешті, відділу... Бо якщо навіть про це не мріяти, то життя стане ще жалюгіднішим... Треба перехитрити друзів, підлеститися до начальства... Навіть службовці, які не мають надії на підвищення, шарпають один одного і врешті обертаються у щось схоже на шматок вати в кишені...

— І між них часом потрапляє утікач з