Читати книгу - "Маг"

бо запровадили порядок у хаосі. Якраз навпаки — їм таке вдалося завдяки тому, що вони перетворили порядок на хаос. Вони відкинули десять заповідей, не визнавали існування Понад-Я[202]… І так далі. Нацисти сказали: «Можеш гнобити меншості, можеш убивати, можеш катувати, можеш злягатися й брати шлюб без кохання». Вони запропонували людству всі свої найбільші спокуси. Немає істини, все дозволено.

Гадаю, на відміну від більшости німців, Віммель це усвідомлював. Завжди знав, хто він такий і що робить. Знав, що бавиться зі мною, як кіт з мишею. А я з самого початку гадав інакше.

Востаннє подивившись на мене, він вийшов. Було чути, як полковник щось сказав одному з вартових. Мене відвели до кімнати нагорі й принесли їжу та пляшку німецького пива. З усіх почуттів, якими я проймався, переважало одне — надія на те, що виживу. Що бачитиму, як світить сонце. Що дихатиму, їстиму хліб, торкатимусь клавіш.

Минула ніч. Вранці мені принесли каву, дозволили вмитися. О пів на одинадцяту вивели надвір. Там уже чекали заручники. Їм не дали ні їсти, ні пити, й мені не дозволили поговорити з ними. Не було видно ні Віммеля, ні Антона.

Нас конвоювали до гавані. Там зібралося все село — півтисячі людей. Скупчений на набережній чорний, сірий та блідо-блакитний натовп пильнували вишикувані в шеренгу «круки-рабени». Там були сільські священики, жінки, навіть малі діти. Побачивши нас, юрма озвалася криком. Завирувала, як аморфна протоплазма. Силкувалася прорвати оболонку, та не могла.

Ми рушили. Знаєте цей великий будинок з чималими акротеріями на аттику? Той, що стоїть навпроти гавані? Тоді на його першому поверсі була таверна. На балконі стояв Віммель, за його плечима — Антон, а з обох боків — кулеметники. Мене вивели з колони й поставили біля стіни під балконом, серед столиків і стільців. Я проводжав поглядом заручників, що йшли далі вулицею, поки не зникли з очей.

Була спека. Чудовий день, забарвлений блакиттю чистого неба. Селян відтіснили з набережної до тераси перед таверною, де стояли старовинні гармати. Люди збилися в щільний гурт. Звернені до неба засмаглі обличчя, розмаяні під бризом чорні жіночі хустки. Я не бачив, що там на балконі, тільки відчував, що полковник зволікає й тяжіє над юрбою своїм мовчанням, усім своїм єством. Поступово люди стихли. Стіна облич вичікувала. У висі пурхали ластівки. Неначе діти, які бавляться в оселі, дарма що дорослі прибиті горем. Дуже дивно: стільки греків — і тиша. Тільки пташки безтурботно щебечуть.

Віммель заговорив. Колабораціоніст перекладав.

— Зараз ви побачите, що стається з тими, які… з ворогами Німеччини… і з тими, що допомагають цим ворогам… згідно з присудженим учора ввечері вироком військового трибуналу… страчено трьох бандитів… ще двох стратять тепер…

Усі брунатні руки здійнялися й осінили хрестом тілá. Віммель замовк. Німецька мова личить смерті так само, як латинь — католицькій месі.

— А відтак… вісімдесятьох заручників… затриманих відповідно до окупаційних законів… як відплату за жорстоке вбивство… чотирьох ні в чому не винних військовослужбовців вермахту… — полковник знову зробив паузу, — також стратять.

Коли прозвучав переклад останніх слів, натовп застогнав, ніби кожного вдарили в живіт. Багато жінок, кілька чоловіків кинулися на коліна, благаючи пощади у вояків, що стояли на балконі. Рід людський навпомацки шукає милости dei vindicantis[203], а її нема. Мабуть, Віммель пішов усередину, бо благання обернулися лементом.

Мене повели вслід за заручниками. Солдати-австрійці перекрили всі входи до гавані й не впускали селян. Я здригнувся від думки, що вони спромоглися допомагати «крукам», підпорядковуватися Віммелю, стояти, напустивши байдужість на обличчя, й грубо відштовхувати людей, до яких ще вчора не почували ворожости.

Петляючи між будинками, вузька вуличка привела до майданчика біля сільської школи. Це природна сцена, спадиста на північ. Звідси видно море й материк понад дахами низьких хат. З півдня майданчик обмежувала будівля школи, зі сходу й заходу — високі мури. Якщо пам’ятаєте, в саду, по той бік західного муру, росте великий платан. Його гілки нависають над майданчиком. Коли я туди прийшов, мені зразу впало в око, що на них висять три трупи, безбарвні в затінку й потворні, неначе взяті з офортів Ґойї. Голий двоюрідний брат з тою жахливою раною. Голі сестри. Випотрошені. З розпорених від ребер до лобка животів звисали нутрощі. Тіла повагом колихалися під полуденним вітерцем.

За кошмарними вішальниками я побачив заручників, що скупчилися в загоні зі шкільної стіни й огорожі з колючого дроту. Частина стояла в тіні під стіною, решта пеклася на сонці. Як тільки я прийшов, вони закричали. Обкидали мене обрáзами й проханнями допомогти, неначе я був спроможний зворушити й ублагати полковника. Він стояв посеред майданчика з Антоном і двадцятьма «круками». У довгому мурі, що зі східного боку, була брама із залізних ґрат. До них прив’язали двох партизанів. Не шнурком — тим же колючим дротом.

Мене поставили за подвійною шеренгою солдатів, ярдів двадцять від Віммеля. Антон навіть не глянув у мій бік, а Віммель тільки оком кинув. Антон задивився в порожнечу, ніби вмовляв собі, що все навколо тільки примарюється, що він сам примара. Полковник кивком підкликав колабораціоніста. Мабуть, хотів дізнатися, що саме вигукують заручники. Трохи поміркувавши, він рушив до них. Вони змовкли. Звичайно ж, не знали, що вже оголошено про їх страту. Віммель щось сказав, і їм переклали. Я не почув, що саме, але селяни вгомонилися. Отже, не смертний вирок. Полковник підійшов до мене.

— Я дав цим селянам обіцянку, — проказав він. Я подивився на його обличчя. Ані