Читати книгу - "Місце під зорями, Анні Кос"

Глава 38.1

***

Її наближення Хальвард відчув лише кілька годин тому, але за ці кілька годин встиг ледь не збожеволіти від суперечливих думок. Стертий відстанню, слабкий й малопомітний відгомін її магії змусив його забути й про справи, і про відпочинок. Бої, розвідка, планування наступу — все разом віддалилося й втратило будь-який сенс. В думках залишилася тільки вона: колишня полонянка, колишня вихованка, вільна від усіх обіцянок і зобов'язань жінка. Єдина бажана жінка. Єдина недоступна.

Так страшно йому не було навіть коли вони прощалися під стінами Кінна-Тіате. Того дня він розумів, що чинить, як треба: повертає свободу, яку забрав, але залишає собі надію на зустріч у майбутньому. Тепер він знав, що вона повертається з перемогою, але не знав, на що має право сподіватися. Що чи кого віднайшла вона в степу, що або кого залишила там? Можливо, її приїзд сюди — лише питання обов’язку, ознака союзу між народами, але ніяк не людьми. 

Думка, що Йорунн могла повернутися не за рішенням серця, а лише за покликом сумління, майже вбивала. 

Нехай це було боягузтвом, але зараз Хальвард не хотів дізнатися правду, якби ця правда зруйнувала його віру в щастя. У глибині душі він розумів, що ніколи не зможе вимагати від неї більшого, ніж уже отримав. Але надія — божевільна, невиправдана, забута, по-юнацьки зухвала — билася всередині, немов птах у клітці. Небо бачить, як важко йому було вдавати спокій, якими зусиллями він утримував себе на місці, аби не кинутися вперед, розштовхуючи людей, щоб просто побачити її, доторкнутися до неї, стиснути в обіймах. Навіть нещодавня магічна бійня виснажила його менше, ніж ці кілька годин очікування.

Ось нарешті з-за широких спин з'явилася її тонка постать. Йорунн спішилася, віддала коня слузі, обмінялася кількома фразами з вартовим і нарешті обернулася в його сторону. Зробила кілька кроків, запнулася в нерішучості. Він бачив, як вона намагається впоратися з хвилюванням, як нервово заламує пальці, як збентежена посмішка спалахує й гасне на міцно стиснутих губах, а груди під тонкою білою сорочкою підіймаються й опускаються в такт прискореному диханню. Вона невпевнено завмерла лише за кілька кроків від нього, і від цієї її невпевненості защеміло в грудях.

— Ти все-таки приїхала, — через силу вимовив він. Голос не слухався, звучав глухо і хрипко.

— Ти все-таки чекав, — вона вперше в житті назвала його при всіх не на ім'я чи за титулом, а ось так просто на «ти». 

— Хіба могло бути інакше? Я обіцяв тобі: до останнього подиху, — його вогняна магія біснувалася всередині, вимагаючи дати хоч якийсь вихід напрузі.

— А я обіцяла тобі повернутися, коли знайду відповіді на власні питання.

— Просто скажи, що ти тут не тільки через війну.

— Я прийшла до тебе.

По його тілу прокотилося тремтіння. Несила впоратися з емоціями й майже не вірячи у почуте, Хальвард зробив крок уперед:

— Якщо залишишся зі мною зараз, то вдруге я тебе не відпущу.

Промовив — і відразу зрозумів, що збрехав. Він вже її не відпустить, без усяких «якщо» чи «але». А спробує піти — зробить усе, щоб утримати, повернути, зберегти для себе. Та цього разу Йорунн не стала сперечатися:

— Не відпускай. Що б не трапилося, не відпускай, — вона підійшла зовсім близько, взяла його руки у свої й підняла очі. — Я знайшла те, що шукала. Моє місце відтепер поруч із тобою.

Хальвард усе-таки не витримав. Підхопив її за тонку талію, закружив, притиснув до себе, як найбільший у світі скарб. Її руки ковзнули по його плечах, обвилися навколо шиї та зімкнулися в міцних обіймах. І було начхати, хто бачить їх зараз, хто розцінить цю поведінку як юнацьку захопленість чи дурість. Звідки їм, випадковим свідкам, знати, що лише кількома словами — моє місце поруч із тобою! — вона щойно завершила десятиріччя самотнього темного божевілля й холоду? Що кількома словами запалила полум'я, здатне зігріти й освітити весь його світ? 

— Забери мене звідси, — тихо прошепотіла Йорунн, і її гаряче дихання обпекло його шкіру. — Не знаю, що буде завтра, але ця ніч має належати тільки нам.

***

Вона слабо пам'ятала, що сталося далі. Та й чи важливо це, коли відчуваєш поруч живе тепло коханої людини? Коли можеш доторкнутися до дорогоцінних обвітрених рук, заритися обличчям у жорсткі й переплутані пасма волосся, вдихнути рідний до болю запах розпеченого полум’я? У цей час не було ні майбутнього, ні минулого, ні боргу перед народом, ні примарних надій на прийдешні перемоги. У напівтемряві похідного намету залишилися тільки двоє: чоловік і жінка, які присвятили себе одне одному. Які обережно пізнавали те, що раніше було під забороною.

Йорунн вперше дозволила комусь побачити себе оголеною. У голові шуміло, як від вина, хвилювання й передчуття близькості витіснили з її розуму все. У реальності залишився тільки вир відчуттів: ніжні дотики до шкіри, гаряче дихання на щоках, ніжність губ, що торкалися її шиї, ключиць, грудей, животу. Вона раптово здалася собі вразливою та слабкою, але страху не відчула. Вона вірила йому, вірила, що він захистить її від усього: від болю, розчарування, будь-яких негараздів і зла.

Хальвард дозволив їй змити з себе пил довгої дороги, а потім на руках відніс на покрите м’яким хутром низьке ложе. Він скеровував її обережно й дбайливо, дозволяючи відчути кожну мить, і водночас змушуючи втрачати голову, забуватися у вогні емоцій. Він жадібно милувався кожним вигином її тіла, і тим, як довірливо й відкрито приймає вона його ласку. Вона ж закушувала губи й мружилася, несила впоратися з вихором абсолютно нових для себе почуттів. Його пальці м’яко окреслили лінію її талії, рушили донизу й торкнулися стегон. З її губ зірвався легкий стогін, дихання стало уривчастим, по тілу прокотилася судома насолоди, й вона вигнулася йому назустріч. Її руки ковзнули по його плечах, пестячи й вимагаючи більшого. Вони обидва хотіли цього, пристрасно жадали володіти одне одним, відкинувши всі сумніви. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍