Читати книгу - "Трилогія смерті"

Духівник похитнувся, наче його протаранило пострілом. Це була Реттіґан, дежавю. Ні, не вигиниста, дев’яностоп’ятикілограмова, засмагла до побронзовілості, наче у тюленів, плоть, а її тінь — викапаний скелет, плічка для пальт, флорентійський священик доби Ренесансу. Всередині нього зачаїлися кості Констанс, одначе саме тіло було обтягнене вапняною шкірою, що кольором нагадувала череп, уста священика прагли спасіння, але аж ніяк не постелі чи богомерзьких трапез. Тут був Савонарола,[107] який молив Бога простити усе його невтолиме словоблуддя, і сам мовчкуватий Господь із привиддям Констанс, і дух її полум’ям випирав з його очей, і витріщався з його черепа.

Попри двоїстість та сум’яття, отець Реттіґан збагнув, що, крім ословленого раніше, жодної загрози я більше не несу; він повів головою у бік ризниці, кивнув, аби я ступав усередину, аж тоді запер за обома двері.

— Ви її приятель?

— Ні, сер.

— Гаразд, — перехопився він. — У вас є на все п’ять хвилин. Кардинал очікує мене.

— Вам краще піти.

— П’ять хвилин, — мовила Констанс із-під маски вилитого двійника. — То що там?

— Я доперва навідався до…

— Каліфії, — отець Реттіґан важко зітхнув, стримуючи відчай. — Королева. Переправляє сюди людей, яким неспроможна зарадити. Вона вірує у своє, я — у своє.

— Констанс знову кудись заподілася, панотче.

— Знову?

— Принаймні так казала Королева, себто Каліфія.

Я простягнув Книгу мертвих. Отець Реттіґан прогорнув сторінки.

— Де ви її відкопали?

— Отримав від Констанс. Вона пояснила, що хтось надіслав її. Ймовірно, хтось зробив так, аби сполохати Констанс чи накапостити їй; бозна для чого. Гадаю, лише вона відає, яка загроза насправді нависла.

— Припускаєте, що вона заникалася кудись тільки заради того, аби поводити усіх за носа? — він поринув у роздуми. — Мене самого двоїстість думок почала діймати. Хай там як, були ж такі, які живцем спалили Савонаролу, а тепер он курять йому фіміам. Дивом дивуєшся, як грішник набуває подоби святого.

— Але ж схоже трапляється, хіба не так, отче? — зібравшись із духом, вичавив я. — Достолиха грішників стали святими, правда ж?

— Що вам відомо про Флоренцію тисяча чотириста дев’яносто другого року, коли Савонарола присилував Боттічеллі спопелити власні полотна?

— Я знаю лише про єдиний час, сер… отче. Тоді Савонарола, а зараз Констанс…

— Якби Савонарола спізнався з нею, то вкоротив би собі віку. Ні, зачекайте, дайте-но подумати. Та я ж од рання нічого на зуб не кидав. Тут є хліб і вино. Може, укладемо щось у копи, а то з ніг впаду.

Добросердий священик вийняв зі шафки ризниці буханку та дзбанок, тож ми усадовились. Отець Реттіґан розламав хлібину, націдив собі трохи вина, більше бухнув мені, що неабияк порадувало.

— Баптист? — запитав мене.

— Як ви здогадалися?

— Радше промовчу про це.

Я вицмулив усе до дна.

— Ви допоможете мені з Констанс, отче?

— Ні!.. О Господи Всевишній, мабуть, погоджуся.

Він знову наповнив мою склянку.

— Учорашнього повечір’я… Невже взагалі це може бути правдою? Я зостався допізна у сповідальні. Щось передчував… відчував, наче очікую на когось. Зрештою близько опівночі з’явилась якась жінка, що довго стояла мовчки. Тоді я не витримав і, як Ісус, озиваючись до Лазаря, напосівши, обірвав тишу, й прибулиця зайшлася плачем. Вилила душу. Гріхи викочувалися з неї візками і ваговозами, прогрішення за останній рік, десятиліття, тридцять літ; вона не знала спину, виговорювалася далі й далі, а кожна наступна ніч була страшнішою за попередню, гіршою з гірших, і врапт жінка таки занишкла. Я саме збирався дати їй напутнє слово, аби помолилась «Аве Марія», але вмить почув, що вона намірилася бігти. Зіп’явся на ноги, аби зазирнути по той бік сповідальні, але там тільки дух її зостався. О Господи Всевишній! Господи!

— Це шлейф парфумів вашої сестри?

— Констанс? — отець Реттіґан вмостився зручніше. — А щоб я скис, ті самісінькі парфуми.

Учора вночі, подумав я. Ми майже в потилицю їй дихали. Якби ж то нам із Крамлі спало на думку тоді завернути сюди.

— Ви уже забарилися, чи не так, отче? — нагадав я.

— Кардинал може й почекати…

— Що ж, — я перейшов до справ, — коли вона повернеться, ви дасте мені знати?

— Ні! — відрізав священик. — Таємниця сповіді рівносильна адвокатській обіцянці мовчати. Вас це засмутило?

— Еге ж! — я почав розгублено крутити врізнобіч свою обручку.

Це зауважив отець Реттіґан.

— Чи відомо про все це вашій дружині?

— Не так уже й детально.

— Щось на кшталт вибіркової моралі?..

— Дружина довіряє мені.

— Дружинам притаманно довіряти. Господи, ниспошли їм благословення! Гадаєте, що моя сестра заслуговує на спасіння?

— А ви дотримуєтесь іншої думки?

— Боже милостивий, мене облишили будь-які сподівання навпісля того, як вона зарахувала штучне дихання до поз «Камасутри».

— Констанс! Що тут додаси?! І все-таки, отче, чи не могли б ви бодай набрати мій номер і повісити слухавку, коли її знову занесе сюди? Я сприйму це як сповіщення про те, що вона прибула.

— Ви знаєте, як узяти гору навіть у дрібних суперечках. Дайте-но свій номер. У вас вбачаю не так баптиста, як просто благородного християнина.

Я залишив йому свій номер і номер Крамлі заодно.

— Усього-на-всього один дзвінок, отче.

Священик пильно поглянув на номери.

— Ми усі мешкаємо на схилі. Одначе деякі, на подив, пускають коріння. Не чекайте з моря погоди. Ваш дзвінок може ніколи так і не пролунати. Я передам ваші номери своїй помічниці, Бетті Келлі, нехай має про всяк випадок. Чому ви взялися за цю справу?

— Вона стрімголов котиться в безодню.

— Будьте обачні, аби вона не потягла вас за собою… Мені соромно зізнаватися, та все ж… Малою вона виїхала на роликах на дорогу і спинилася просто-таки в епіцентрі руху. І все це було затіяно заради сміху.

Він сяйнув на мене пильним поглядом.

— І для чого лишень я повідаю це вам?

— Моє обличчя.

— Ваше що?

— Так, моє обличчя. Я дивлюся у дзеркало, але ніяк не можу впіймати своє відображення. Один вираз змінюється іншим — навперебій, ще до того, як силкуюся його зловити. Щось на кшталт суміші маленького Ісуса і Чингісхана. Мої друзі не тямляться від цього божевілля.

Це допомогло священику перевести дух.

— Звучить, як від саванта,[108] чи не так?

— Щось у цьому є. Шкільні забіяки ладні були щедро всипати стусанів, тільки-но поглянувши на мене. То про що ви там говорили?

— Невже я щось?.. А, згадав, якщо жінка, котра волала, була Констанс (хоча й голос звучав дещо по-іншому), вона сипала наказами. Уявіть лишень, наказувала священику! Ба більше, призначила крайні терміни виконання. Сказала, що повернеться сюди через двадцять чотири години. Я маю відпустити усі її прогрішення,