Читати книгу - "Трилогія смерті"

одним махом двадцять тисяч спотикань, щоб як рукою зняло. Якби ж то в моїх силах було розпоряджатися такими гуртовими відпущеннями! Повів, що варто спершу вибачити себе і благати інших про прощення, що Бог любить Й. Але вона заперечила. А тоді дала драла.

— Гадаєте, вона повернеться?

— Із голубами на обох раменах або ж із вістрями блискавиць.

Отець Реттіґан провів мене до порталу собору.

— Який вигляд вона має? Скидається на сирену, котра заманює своїм співом рокованих корабельників, аби ті потонули у морських глибинах. Невже ви той самий знедолений, приречений моряк?

— Ні, всього-на-всього людина, яка пише про пожильців Марса, отче.

— Сподіваюся, що їм поталанило більше, ніж нам. Постривайте! Милий Боже, було ще щось, що вона сказала. Вона приєднується до нової церкви. І, можливо, не повернеться більше, тож мої вуха не в’янутимуть.

— До якої церкви, отче?

— Китайської. Китайської і Граумана. Чим вам не церква?![109]

— Для багатьох так воно і є. Коли-небудь були там?

— Дивився «Цар царів»,[110] щоправда, зовнішній двір мене вразив значно більше, ніж сам фільм. Схоже на те, що ви збираєтеся зірватися з місця і чкурнути кудись.

— До нової церкви, отче. Китайської, храму Граумана.

— Тримайтесь осторонь слідів на сипучих пісках. Чимало грішників погрузло там. До речі, який фільм у прокаті?

— Еббот і Костелло у стрічці «Джек і бобове стебло».[111]

— Плач та й годі.

— Плач та й годі, — я помчав щодуху.

— Пам’ятайте про хиткі піски! — докинув навздогін отець Реттіґан, коли я уже проминув двері.

Розділ шістнадцятий

Ширяючи простором міста, я почувався повітряною кулею, вщерть наповненою Величезними Сподіваннями. Крамлі методично штурхав ліктем, аби на мить втихомирити, остудити мене. Але ми за будь-яку ціну мали дістатися до іншої церкви.

— Церква! — бурчав Крамлі. — 3 якого це, цікаво, часу подвійний кіносеанс прийшов на зміну Отцю, і Сину, і Духові Святому.

— Від появи «Кінг-Конга»! Ось відколи! Тисяча дев’ятсот тридцять другого року. Фей Рей[112] поцілувала мене в щічку.

— Свята макрель! — Крамлі ввімкнув автомобільне радіо.

— Опівдні, — сказав голос. — На Маунт-Лоу.

— Послухай! — мовив я. — Таке враження, ніби брила льоду в животі застрягла.

Голос вів далі: «Смерть… поліція… Кларенс Реттіґан… жертва…» Як статичний заряд: «Чудернацький випадок… жертва задушена, розчавлена… старі газети. Пригадуєш братів із Бронкса?[113] Як назбирані стопи старої преси воднораз обвалились і припечатали їх? Газети…»

— Вимкни радіо!

Крамлі послухався.

— Вбога заблудла душа, — промовив я.

— Чи був він справді тією заблукалою душею!

— Те, що хтось збивається на манівці, не означає, що не можна повернути голоблі.

— Хочеш повз проїхати?

— Аякже, їдь, — з нетерплячки здійняв шум я.

— Ти ж про нього ні сном ні духом не відав, — завівся Крамлі. — З чого б цей гамір?

Остання, машина залишала місце злочину. Фургон із моргу погнав звідти значно раніше. Єдиний поліцейський чатував на мотоциклі біля підніжжя Маунт-Лоу. Крамлі висунув голову з вікна.

— Щось може перешкодити нам дібратися на гору?

— Хіба що я, — відповів офіцер. — Але я вже також змотую вудочки звідси.

— Були репортери?

— Ні, не варто, щоб приїздили.

— А й справді, — невдоволено буркнув я.

— Гаразд, гаразд, — згідливо проказав Крамлі. — Почекай, я лишень впишу десь цю кляту машину, а тоді хоч клубками шерсті відригуй.

Я почекав, а потім мовчки похнюпився.

Поліцейський на мотоциклі від’їхав, день наближався до вечора, ми поволі добиралися до зруйнованого храму Карнака, знищеної Долини Царів, втраченого Каїра. Принаймні так я охрестив це все дорогою.

— Лорд Карнарвон відкопав царя, ми ж ховаємо царя. Я й сам не відмовився б від такої могили.

— Булл Монтана,[114] — мовив Крамлі. — Він був борцем і ковбоєм водночас. Булл.

На вершечку схилу, як виявилося, не було жодних руїн, лише зведена із газет величезна піраміда, яку розчищав бульдозер; правда, водій не знав, що робить. Хлопець, який брикав на цій чортопхайці на колесах, був далекий від того, що за плоди пожинає: протести Херста[115] у двадцять дев’ятому році й виливи Маккормака у «Чикаго Триб’юн»[116] у тридцять другому. Рузвельт, Гітлер, Крихітка Роуз Марі,[117] Марі Дресслер,[118] Аймі Семпл Макферсон[119] поховані не раз, а двічі, й відтепер вічно зберігатимуть мовчанку. Терпець урвався, і я залаявся.

Крамлі довелося стримувати мене, щоби раптом не стрибнув виймати «ПЕРЕМОГУ В ЄВРОПІ», чи «ГІТЛЕР ПОМЕР У БУНКЕРІ», а чи «АЙМІ ГРЯДЕ З МОРЯ».

— Стримай коней! — буркнув Крамлі.

— Ти лишень поглянь, що він робить із цими безцінними знахідками! Дай-но пройду, хай тобі трясця!

Я прорвався вперед, аби схопити бодай дві-три перші шпальти.

Рузвельта обрали на виборах — рясніло на одній; на іншій повідомлялося про його смерть; на третій ішлося про те, що він знову виборов першість на виборах; а потім було про Перл-Харбор та Хіросіму на зорі перипетій.

— Ісусе! — пошепки говорив я, притуляючи до ребер цей чудесний, хай мені грець, скарб.

Крамлі підібрав: «Я ПОВЕРНУСЬ, — ЗАЯВЛЯЄ МАКАРТУР».[120]

— Я все допетрав, — мовив він. — Нехай він був наволоччю, але кращого імператора Японія ніколи не мала.

Хлопець, який безжально збирав урожай своєю машиною, спинився і глянув на нас, мов на чергову порцію сміття.

Крамлі та я відсахнулися. Водій проорав борозну до вантажівки, на якій уже були нагромаджені: «МУССОЛІНІ БОМБАРДУЄ ЕФІОПІЮ», «ДЖАНЕТ МАКДОНАЛЬД[121] ЗІБРАЛАСЯ ПІД ВІНЕЦЬ», «ПОМЕР ЕЛ ДЖОЛСОН».[122]

— Загроза пожежі! — зарепетував я.

Я спостерігав за тим, як час, відтинком у півстоліття, розтікався звалищем.

«Висхла трава і газетний папір — легкозаймиста суміш, — погруз у роздуми я. — Боже мій, мій Боже, а що коли…»

Що коли що?

— Колись у майбутньому люди користатимуться газетами і книжками, щоби розвести вогнище?

— Вони так уже роблять, — випалив Крамлі. — Зимовими ранками батько підпихав газету під вугілля у печі, а потім запалював сірник.

— Нехай, із цим ще зрозуміло. А як щодо книжок?

— Авжеж, їх не використовували, таке хіба повному кретинові спаде на думку. Зачекай. У тебе такий вигляд, наче збираєшся написати десятитонну енциклопедію.

— Ні, — спростував здогадки я. — Хіба що історію з героєм, від якого тхне гасом.

— Он який герой!

Ми проходили вбивчим полем, захаращеним днями, ночами, роками, половиною століття.

Газети хрускотіли, як пластівці, під нашими ногами.

— Єрихон,[123] — уловив я.

Хтось приніс із собою трубу і розітнув звучанням простір?

— Трублення та крики. Трублення і крикнява. Криків, до речі, було чимало й потому. У Королеви Каліфії, і тут, і в