Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

ЕПІЛОГ

Він направився із церкви скиту прямо до своєї келії. Вже в коридорі, біля дверей він зустрів пару інших ченців, котрі тої миті подивились на нього з деякою обережністю, знаючи, що той хворіє на падучу. Попри це, повага до нього, як до свого скитського пожильця, ніяким чином не зникла.

         Побачивши, що Родіон Михайлович вже зовсім близько, інок Григорій мовив:

         – Брате, як ви себе почуваєте?

         – Добре, – відповів Родіон, – от, повертаюсь до келії.

         – Так, але зараз ми будемо проводити спільну молитву з іншими ченцями. Чи не хотіли б ви приєднатися до нас?

         – Де це буде проходити, – спитав я, – та до кого ще я повинен приєднатись?

         – Сюди, – відповів Григорій, показуючи на далекі прочинені двері в кінці коридору. То дійсно було місце, в якому ченці час від часу збирались, щоб провести так звані «спільні молитви». На них ніколи не бував Родіон Михайлович.

         – Боюсь, що я не маю на це часу. Сьогодні я спланував час по-іншому.

         – А брат Родіон все одно не зміг би провести з нами час, навіть якби не мав планів. До нього прийшли гості, – відізвався другий інок на ім’я Кирило.

         – Хіба зараз пропускають гостей? – питав Григорій.

         – Гість сказав, що Родіону буде дуже приємно його бачити.

         – Він назвав своє ім’я? – спитав Родіон.

         – Іван, – чуйно відповів Кирило. – Я ще попрохав у нього прізвища, коли він підійшов до наших воріт. Тож чи знаєте ви, брате, Івана Куприненка?

         «Чи знаю я Івана?» – мимохіть промайнуло в голові Родіона. Тим не менш, вираз його обличчя не змінився.

         – Знаю такого. Покличте його сюди.

         – До келії?

         – Аякже.

         – Не знаю, чи зволить наш отець.

         – Зволить. А як щось не так станеться, то я все прийму на себе.

         – Ну що ж, – зітхнув Кирило, – зараз приведу його.

         За хвилину в коридорі біля дверей келії Родіона з’явився молодий чоловік, у якому Родіон зовсім не пізнав свого сина: так, його волосся все залишалось чорним, проте зачесане було як годиться, з носа він зняв те кілечко, з мочок вже не висіли сережки, замість джинсової куртки носив білу сорочку під піджаком (хоч на вулиці піднялась непогана заметіль), на нігтях більше не було манікюру. На пальцях Іван не мав жодної прикраси. А по манерності своїй це була зовсім інша людина: з ченцями скиту він поводився лаконічно та виховано – від того, певно, його прийняли в таку пізню пору.

         – Тож, ми йдемо, брате. Ви знаєте, де нас шукати, – мовив Григорій, йдучи в кінець коридору.

         Родіон облишився сам-на-сам зі сином. Він те й діло згадував, як проходили ці зустрічі в минулі рази, та чим врешті вони скінчувались. Чи варто боятися подібного тепер? – адже Іван просто не схожий на себе.

         Нічого не промовляючи, Родіон Михайлович поштиво пропустив його в келію, та сам увійшовши, трохи лиш причинив за собою двері.

         – Я радий тебе бачити, Іване. Ти змінився за ці, здавалось, чотири дні, що ми не бачились.

         Іван, оглянувши вкрай скромну келію, обернувся до вітця зі словами:

         – Я не знаю тепер, нащо мені бути тим, колишнім. Все колишнє принесло мені тільки нещастя.

         – Так?.. – наблизився до нього Родіон.

         – Ти чув, батьку, що Ольга померла?

         – Спаси Господу її душу.

         – Я був у неї тим вечором, з квітами. Побачивши, що вона вже з Андрієм, я покинув її. В суботу, в день, мені приходить звістка по телефону від невідомого номеру, що Ольга померла. Я спочатку не повірив – взагалі, того вечору я збирався йти до тебе, та першої пори передумав. Так-от, відвідав тоді її батька… Його звуть Петром; побачив, що той плаче, бідний, а поряд нього з пустими, наче теж мертвими очима Анастасія стоїть – та, що теж була на весіллі, пам’ятаєш?

         – Ні, Іванчику, я тоді ні на кого не дивився.

         – Ота, що ти її зустрів і поселив у своїй квартирі.

         – Катерина!? – вигукнув Родіон. – Господи, я за неї зовсім забув тоді, дурень старий… Я ж закрив її одну. Ти її витягнув звідти?

         – Ні, там по-іншому було, – відказав Іван. – Я тоді ще Оксану бачив. Ми з нею поговорили і про її дитину: вона сказала, що як буде хлопчик, то прозве його Романом – їй, виявляється, дуже подобається це ім’я. А про дівчинку не казала – була впевнена, що саме хлопчик народиться.

         Так-от, я ж про Ольгу говорив…

         Він на цілу чверть хвилини щосили заплющив очі: хтозна, чи хотів щось згадати, чи просто стримував сльози.

         – Її тіло було занурене в гріб, точно як мамине. Руки ось так складені на грудях. Тоді померло моє кохання. Тепер я не знаю, де його шукати. Все ж, я знаю, що кохання та любов – різні речі. Колись Андрій розказував мені, що таке любов, щось про Бога та ідеал, але все те виявилось дурницею. Тож тепер я питаю це в тебе, батьку. Що таке любов?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍