Читати книгу - "Смерть у кредит"

думку Селіна, є справжньою живою мовою, що перебуває на вістрі реальности. З часом така жива мова починає тужавіти, стає сухою, нормованою, стандартизується на письмі, потрапляє до грубезних багатотомних словників, упорядкованих мовними академіями та інститутами, й урешті протиставляється тій, єдино живій мові, що зблискує своїми кострубатостями, повторами, недомовками, суржиком на ряхтливому лезі реального спілкування.

Розмовну мову як головний лінґвістичний матеріал своїх творів Селін обирає ще й тому, що глибоко зневажає пиху й хвастощі письменників, які потай вірять, що творять безсмертні шедеври, довговічність яким має забезпечити академізм, бомбастичність, ригоризм мови. «Ось вони, наші найлюбіші тортури: бути збіговиськом атомів, напханих у нашу шкуру й підперезаних пихою»[88] — писав Селін про людину взагалі, та ще більше це стосується славолюбців від літератури, які забувають про те, що жодне красномовство й величний стиль не змінює того факту, що залюблений у славу письменник залишається звичайнісінькою людиною з купою комплексів.

Селін добре усвідомлював, що розмовна мова постійно змінюється, що вона недовговічна, а відповідно й твори, вибудовані на основі розмовної мови, як він гадав, матимуть нетривалий вік. Проте для нього було важливо, що хоч нетривало, хоч трохи, але його твори таки жили, на відміну від мертвонароджених літературних монументів.

Насправді прогноз Селіна не справдився, й через п'ятдесят років після його смерти спостерігається радше зростання інтересу до його літературної спадщини: всі твори, за винятком памфлетів, постійно перевидаються. Навіть у найпрестижнішій французькій серії «Бібліотека Плеяди» було видано чотиритомник романів Селіна. Романи «Подорож на край ночі» та «Смерть у кредит» сьогодні вважають визначальними для французької літератури XX сторіччя. Рецепція Селінових текстів безперечно позначилася на творчості багатьох сучасних письменників, зокрема таких як Чарльз Буковскі, Фредерік Бекбедер, Мішель Уельбек або Джонатан Літтель.

Але попри визначний вплив Селіна на французьку й світову літературу, його постать не стала літературним монументом, його слава досі залишається доволі суперечливою. Проте слава, тривалість, довговічність — це поняття, які не надто пасують до Селіна. Однією з головних ідей його романів є нагадування про швидкоплинність, вразливість життя, про те, що перед лицем вічности внесок кожної людини доволі скромний. По-справжньому відчути життя можна, лише знаючи про його скороминущість, по-справжньому писати можна, лише усвідомлюючи те, що кожен літературний текст колись розчиниться у вічності.

Адже смертною є й сама мова. Ознакою життя мови є неминучість її майбутньої смерти. Загалом мова помирає щомиті. І кожна мова колись помре. Проте майбутня смерть мови не має штовхати людину, а тим більше письменника до фаталізму, його завдання підтримувати її своєю літературною працею.

Твори письменника — не мертві моноліти, що мають простояти незворушно цілі століття, це радше дрова, вкинуті у живе вогнище. Просто одні дровиняки гаснуть відразу та поширюють прикрий запах, а інші горять добре й довго, ще й зігрівають нас, а іноді, як у випадку Селіна, навіть добряче обпікають.

Роман Осадчук

Основні дати життя Селіна

1894 рік — 27 травня Луї Фердінан Оґюст Детуш народився в паризькому передмісті Курбевуа. Його батько, Оґюст Детуш, народився 1865 року в Гаврі, про любов батька до моря згадується в романі «Смерть у кредит». Як і в цьому романі, батько майбутнього письменника працював у страховій фірмі. Мати Селіна, Марґеріт Луїз Селін Ґію, народилася 1868 року в Парижі, займалася дрібною торгівлею у власній крамниці. 28 травня Луї-Фердінана похрестили, хрещеними обрали його бабусю по матері на ім'я Селін, на честь якої письменник узяв собі псевдонім, а також дядька по матері Жульєна.

1897 — родина Детушів ліквідовує свою крамницю в Курбевуа й перебирається на вулицю Бабілон, потім переїздить на вулицю Ґаннерон, а з 1899 року оселяється в пасажі Шуазель (Пасаж Березіна в романі), тут мати Селіна відкриває крамницю екзотичних товарів.

1900 — Луї йде до початкової комунальної школи, 1905 року його переводять до католицької школи. Атестат про середню школу Луї Детуш одержує 1907 року, після чого їде на рік до Ганновера (Німеччина) в інтернат, а потім на чотири місяці до Карлсруе (Німеччина). 1909 року проводить кілька місяців в інтернатах Англії (Мінвелл Коледж у романі). 1910 року повертається до Парижа й поступає на навчання до торговця тканинами (Берлоп у романі), а потім працює учнем ювелірної справи (Ґорлож у романі) й міняє трьох господарів.

1912 — Селін іде до війська й підписує контракт на три роки. Служить у 12-ому кірасирському полку. Початок війни застає Селіна в Лотаринґії, потім його переводять до Фландрії. Під час виконання завдання одержує поранення в праву руку. За проявлений героїзм Селіна нагороджують бойовою медаллю.

З 1915 року працює в паспортній службі генерального консуляту Франції в Лондоні. У Лондоні Селін вчащає у мюзик-холл та обертається в колах сутенерів французького походження.

1916 — 19 січня одружується з Сюзанн Небу. Та вже у березні сам вирушає до Африки як наглядач на плантаціях у Камеруні. Після півторамісячних мандрів він добирається до місця найму, але через рік потрапляє до шпиталю через дизентерію й відбуває назад до Франції.

1917 — на облавку судна він пише свій перший художній твір — оповідання «Хвилі». У Парижі знайомиться з Анрі де Ґраффіні (псевдонім Рауля Маркі), директором часопису «Еврика», який став головним прототипом персонажу Куртіаля де Перейра в романі «Смерть у кредит».

1919 — здобуває ступінь бакалавра та береться за вивчення медицини в Ренні. 19 серпня одружується з Едіт Фолле, що була дочкою майбутнього директора медичної школи в Ренні, до якої Селін записується завдяки пільзі, як учасник війни. 1920 року народилася його дочка Колетт.

1924 — захищає докторську дисертацію «Життя та доробок Філіпа Іґнаса Земмельвайса». Працює у фундації Рокфеллера як працівник комісії з гігієни при Лізі націй у Женеві.

1924 — працює асистентом професора Людвіґа Райхманна (Юденцвек у драмі «Церква» та Юбельбалт у памфлеті «Дрібниці для погрому»).

1925—1926 — відрядження до США, країн Африки та Європи. 1926 року — розлучення з Едіт Фолле та знайомство з американкою Елізабет Креґ, з якою Селін підтримував тісні стосунки до 1933 року (їй присвячена «Подорож на край ночі»).

Протягом 1928—1929 — знайомиться з Марселем Лафаєм, Анрі Має та Жозефом Ґарсеном, які надихнули Селіна на написання роману «Подорож на край ночі».

1932 — смерть батька. Рукопис «Подорожі» передано до Нувель Ревю Франсез, а потім до Деноеля, з яким і було укладено угоду. Поява першого роману справила ефект бомби,