Читати книгу - "Сповідь"

До того ж у мене з’явилася й інша, вагоміша причина, коли я краще пізнав пані де Люксембурґ. Річ у тім, що в цих пригодах фігурує одна римська маркіза з огидним характером, окремі риси якого, зовсім не властиві герцогині, могли бути приписані їй тими, хто знав її тільки з чуток. Тому я дуже радів своєму рішенню і вчинив згідно з ним. Але, гаряче бажаючи збагатити її примірник чимось таким, чого не було в жодному іншому, я не знайшов нічого кращого, як зробити з цих злощасних пригод витяг і додати його туди. Безрозсудне рішення, безглуздість якого можна пояснити тільки сліпою долею, що вела мене до загибелі!

Quos vult perdere Jupiter dementat.[189]

Я був такий дурний, що зробив витяг з особливою ретельністю, витративши на нього багато зусиль, і послав їй цей уривок, як найкращу річ у світі, попередивши її, проте, як це й було насправді, що оригінал я спалив, що витяг зроблено для неї однієї і що ніхто його не побачить, якщо тільки вона сама не покаже. Все це, анітрохи не переконавши її в моїй розсудливості і скромності, як я розраховував, тільки дало їй привід думати, ніби я вбачаю тут образливу для неї схожість. Я нерозважливо був певен, що вона буде в захопленні від мого вчинку. Але, всупереч моїм сподіванням, вона не висловила з цього приводу ніякого захоплення і, на превелике моє здивування, ніколи жодним словом не згадала про надісланий зошит. Але я, як і раніше, був задоволений своєю винахідливістю і лише багато часу по тому з інших ознак помітив, яке враження вона справила.

Щодо її примірника мені прийшла до голови ще одна ідея, розсудливіша, але за своїми віддаленими наслідками вона виявилася для мене не менш шкідливою, дивовижно, як усе сприяє долі, коли вона штовхає людину до нещастя! Я хотів оздобити цей рукопис малюнками з гравюр до «Юлії», які були такого самого формату, як і рукопис. Я попросив у Куанде ці малюнки, оскільки вони належали мені по праву, тим паче що я віддав йому всю виручку за гравюри, на які був великий попит. У Куанде так багато хитрощів, як їх мало в мені. Оскільки я вимагав у нього малюнки, то він розпитав, навіщо вони мені знадобилися. Тоді, під приводом, що йому захотілося додати до них кілька прикрас, він залишив їх у себе і зрештою сам подарував пані маршаловій.

Ego versiculos feci, tulit alter honores.[190]

Це остаточно відкрило Куанде двері замку, і відтоді він почав бувати там запросто. Після мого тимчасового переселення до малого замку він часто заходив до мене, і завжди вранці, особливо ж коли герцог і герцогиня Люксембурзькі бували в Монморансі. Таким чином, для того, щоб провести з ним день, я змушений був відмовлятися від візиту до замку. Мені почали дорікати за ці пропуски, я пояснював їхню причину. Тоді мене попросили привести пана Куанде, і я це зробив. А хитрун тільки цього й добивався. Так, завдяки винятковій доброті до мене маршала і його дружини прикажчик Телюссона, якого господар іноді садовив із собою за стіл, коли в нього не було сторонніх, раптом виявився допущеним до столу маршала Франції і обідав разом з принцами, герцогинями й усіма, що було блискучого при дворі. Ніколи не забуду, як одного разу, коли Куанде треба було рано повернутися до Парижа, маршал сказав по обіді, звертаючись до всіх присутніх: «Ходімо прогуляємося дорогою до Сен-Дені, проведемо пана Куанде». Голова бідолашного хлопця остаточно закрутилася. А я так розхвилювався, що не міг вимовити ні слова. Я йшов позаду, плачучи, як дитина, і знемагаючи від бажання цілувати сліди доброго маршала. Але історія з переписуванням «Елоїзи» змусила мене забігти наперед. Повернімося до викладу подій по порядку, наскільки дозволить мені пам’ять.

Як тільки будиночок на Мон-Луї був готовий, я розпорядився умеблювати його просто і чисто й повернувся туди, не бажаючи порушити правило, яке я постановив собі, виїжджаючи з Ермітажу, – мати завжди свою власну квартиру. Але я не міг також відмовитися від свого приміщення в малому замку. Я взяв із собою ключ від нього. Мені особливо подобалися наші чарівні сніданки на галереї, і тому я часто ночував там, а іноді й проводив по два-три дні, як на дачі.

У той час, можливо, в усій Європі не було людини, котра б так добре і приємно жила, як я. Мій господар, пан Мата, наймиліша людина на світі, дозволив мені на власний розсуд провадити ремонт на Мон-Луї, дав мені своїх робітників і ні в що не втручався. І ось я примудрився влаштувати собі з однієї кімнати на другому поверсі цілу квартиру, що складалася з передпокою, спальні й гардеробної. На першому поверсі були кухня і кімната Терези. Вежа правила мені за кабінет, у ній поставили засклену перегородку і склали камін. Поселившись там, я для розваги почав прикрашати терасу. Її вже затіняв подвійний ряд молодих лип, я велів посадити ще два ряди, щоб вийшла зелена альтанка, і поставити там кам’яний стіл і лави, посадив навколо бузок, жасмин і жимолость, розбив паралельно рядам дерев великий квітник. Ця тераса була розташована вище, ніж уступ, на якому стояв замок, і з неї відкривався не менш мальовничий краєвид; я приручив там безліч птахів; вона правила мені за вітальню, де я приймав маршала і його дружину, герцога де Вільруа, принца де Тенгрі, маркіза д’Армантьєра, герцогиню де Монморансі, герцогиню де Буффлер, графиню де Валантінуа, графиню де Буффлер та інших осіб того ж рангу, які не відмовлялися ходити до мене, у мій притулок Мон-Луї. Всіма цими відвідинами я був зобов’язаний прихильності пана і пані де Люксембурґ, я розумів це і був їм вдячний від усього серця. В одному з таких поривів ніжності я сказав панові де Люксембурґу, обіймаючи його: «О пане маршал, доки я вас не знав, я ненавидів великих світу цього, а зараз ненавиджу їх ще більше, бо ви дали мені відчути, як легко їм було б змусити себе обожнювати».

Звертаючись до всіх, хто знав мене в ту епоху, запитаю, чи помітили вони, щоб цей блиск хоч на хвильку засліпив мене, щоб дим цього фіміаму одурманив мені голову? Чи змінився я в своєму поводженні, чи стали менш прості мої манери, чи був я менш близький до народу, менш дружний зі своїми сусідами, менш схильний робити всім послуги, якщо тільки мав можливість, не бентежачись