Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

204
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 175 176 177 ... 194
Перейти на сторінку:
шукавши малоймовірної нагоди пробитись до царя з державною своєю справою, потім до ночі працював Омелько в ждановській гончарні, перестружував глину, розминав, ліпив, сушив та малював, саджав у піч, і Арінушка вчилась біля нього, придивлялась, розпитувала, про Москву розповідала всячину, таємно від батька вчилась читати й писати та й розважала потім чубатого, коли той зажурився, десь там довідавшись, що пробиватись до государя — марна річ, не варто й рипатись, бо ж царя поклали в ліжко голландські та німецькі лікарі чи не на цілий тиждень…

У неділю Омелько блукав по Москві.

Підлатавши, де треба, пошарпаний жупан і шаровари Омелянові, з раннього ранку водила його всюди Арінка, і кожен крок блукань приносив парубкові нові враження — і прикрі, і втішні, і просто забавні: величний штиб якогось мурування, хороми і палати, церкви й ворота в стінах міста, дивовижа базарів і торжків, заморські звірі й птиці по звіринцях, іноземці в чудернацьких убраннях.

Коли проходили з Арінкою побіля стін Кремля, обачна дівчинка веліла Омелянові нікуди не дивитись пильно, лиш тільки гульк та гульк, бо стрільці, стовбичивши при кожних воротях, стежили, чи не зиркає хто на царський замок а чи на будь-яку гармату, і зразу ж хапали всяку непевну людину, а з їхніх рук ніхто живим не виривався.

Одного такого «шпигуна», Омелько бачив сам, вели по вулиці, зірвавши одяг та зв’язавши руки, і шмагав катюга бідолашного страшенним батогом, тонко сплетеним з бичачих жил.

Ще бачив Омелян, як, прив’язавши до рушниць, вели кудись необачного музику, спійманого з віолою в руках, як тягли на розправу дідуся, котрий у печі розтопив не в четвер, як те дозволялося влітку раз на тиждень, а в суботу…

Омелько ходив того ранку по Москві, і скрізь кортіло йому зазирнути: за слюдяні оболоки шибок у теремах, до вівтарів, до книжних палат государевих, до садків, що шаруділи листям на кожному подвір’ї тодішньої Москви, де північні яблука родили, мов у казці: глипнеш проти сонця, аж наскрізь видніють зернята, — отак!

Йому вже хотілось яблука.

Хотілось додому.

Та ба!

17

Москва того душного літа втопала в куряві.

По вулицях, замощених нетесаними колодами, вітер носив сміття базарів, солому, сіно, терміття з конопель, прядиво і віхті вовни, лико, стружку — побіля майстерень, де збивали з дощок домовини, що їх серед літа в Москві бувало потрібно до лиха.

Куріли пожежі, і Арінушка хапала за рукав Омелька, щоб не ліз гасити, знала ж: прийшлого можуть схопити, звинуватити в підпалі, а паліїв з палійчуками завше віддавали катові до рук.

Де вулиці були немощені, того літа можна було теж досить вільно ходити, бо давненько не дощило, і прездорові багна та баюри, що красувались тоді по всіх великих містах, по всіх столицях світу, — багна сливе всюди повисихали, і Омелян з Аріною встигли того ранку пройти по городу чимало.

Коли поминали аптекарський сад, ворота були непричинені. Омелько завів туди дівчинку, і вони всяких трав та квітів надивились і трішки поблукали там, поки заспаний сторож не протурив їх звідти геть. Зазирнули крадькома й до царевого саду, що був тоді насупроти Кремля, по той бік річки, крізь ворота бачили прездорові заґратовані клітки з хижим звіром, з левами, тиграми, вовками, що гзилися та шваргались, як навіжені. Бачили й там заморські трави та дерева, і одна квітка, схожа на троянди, що росли в саду Мелхиседека, тільки пишніша, кривавосяйна, так жарко жевріла в променях сонця, що Омелян перешугнув зненацька через ковані штахети, й зірвав у государевім саду тую троянду, і руки колючками скров’янив і міг, видима річ, коли б його спіймали, за те зухвальство заплатити головою.

Він віддав тую троянду Аріні, і дівчисько, хапаючись, щоб не заздрів хто краденого дива, навіть не роздивившись на цвіт, відчувши тільки пахощі, поспішило сховати квітку за пазуху, і теж покололо собі грубі від роботи пальці, покололо дитячі свої груденятка, а коли обоє, козак і маленька московиточка, побравшись за руки, хутенько почимчикували далі від царевого саду, крапельки їхньої крові на пальцях змішалися, і простодушна побігаєчка злякано скрикнула:

— Кров!

— Чого ти? — спитав Омелян.

— Кров наша змішалася…

— Та й що ж? Якась прикмета?

— Страшно стало.

— Та чого ж?

— Не знаю.

Омелько пильно подивився на неї, а коли рушили далі, сказав:

— Ходімо до Успенського собору.

— Чого так раптом?

— Може, цар на відправі.

— Хворий же!

— А коли видужав? Ходім!

І вони подались до Кремля.

18

Государ всія Русі таки стояв того дня на пізній обідні.

По інших церквах Москви людей тоді бувало обмаль, бо ж, як свідчив один із тих іноземців, що описували своє гостювання в Москві, «наскільки багато церков — настільки мало їх одвідують», людей по всіх храмах стояло небагацько, але ж тут, в Успенському, миру-миру зійшлося, квасолині впасти було ніде, бо кожному кортіло поглянути й на самого царя, котрий тепер від народу ховався, і на митрополита з архієреями, цікаво було московитам і співів соборного хору послухати (співати ж дозволялось тільки в церквах!), і всі товпились у храмі ближче до вівтаря. Омелян з Арінкою так і зав’язли б, не ввійшовши, в притворі, в людському тиску, коли б дівчинка не взяла чубатого свого за руку й не потягла б його крізь тугу юрбу, як голка нитку.

Опинившися в церкві, далі пропхатись вони, правда, не мали ні змоги, ні сили і стали при вході, біля титаревого рундука, де якісь претовстенні дворяни торгували свічками.

В той гарячий день було нелегко дихати й на вулиці.

А тут, у храмі, де вікна вузенькі не відчинялись ніколи, де було повнісінько мух, де з’юрмилась не одна тисяча спітнілих мирян, припертих одне до одного, де безліч кадил безнастанно куріли ладаном, де мерехтіло множество свіч, молящі тут часом і непритомніли, але й упасти не могли, — так вони й лишались, без тями, навстоячки, підперті з усіх боків гарячими й вологими тілами, обліплені безліччю мух.

Пропхатись ближче до царя, що стояв десь там, попереду, проти вівтаря, на царському місці, котре в Успенському соборі віддавна зветься троном Мономаха, пробитись туди не слід було й думати, хоч і вирватись на майдан звідсіль вони з Арінкою вже не могли, та й голоси співаків, що гриміли з правого криласа, виводили таке близьке й знайоме, аж подих Омелянові займало, бо відправа йшла в Кремлі не в знаменському одноголоссі, а новим для Москви київським розспівом, якого Омелян не без успіху вчився в Братській школі, в Києві, куди

1 ... 175 176 177 ... 194
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"