Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

рацію. О, якби ви знали, як я не люблю, коли зі мною панькаються, коли мене улещують і метушаться біля мене!

Я люблю сама робити вчинки і не потерплю, щоб мені вказували! Я не прошу пощади, але й сама нікому її не дам.

— Та бачу, бачу, — сухо мовив Райнер. — А чому ви такі стали, Herzchen[13]? Це якась родинна риса?

— Родинна риса? Якщо чесно, то не знаю. Нас по одній на покоління — бабуня, мама і я. А чоловіків — тьма тьмуща.

— Але у вашому поколінні тьми чоловіків чомусь немає. Тільки Дейн.

— Це, гадаю, через те, що мама кинула мого батька. І, здавалося, більше ніким відтоді не зацікавилася. Я вважаю, що це погано. Моя мама — справжня домосідка, їй би подобалося пурхати над чоловіком і всіляко йому догоджати.

— Вона на вас схожа?

— Навряд чи.

— А найважливіше — ви любите одна одну?

— Ми з мамою? — Вона беззлобно всміхнулася, так само, мабуть, як усміхнулася б її мати, коли б її спитали, чи любить вона свою доньку. — Не впевнена, що ми любимо одна одну, але щось таке є. Можливо, то через біологічний зв’язок, не знаю. — Її очі загорілися. — Мені завжди хотілося, щоби вона розмовляла зі мною так, як із Дейном, і ладнати з нею так, як ладнає з нею Дейн. Та, може, їй чогось бракує, а може, — мені… Скоріш за все, мені. Вона набагато краща й добріша людина, аніж я.

— Я з нею не знайомий, тому не можу ані погодитися з вашим судженням, ані заперечити його. Якщо це вас хоч якось утішить, серденько, то мені ви подобаєтеся така, яка ви є. Ні, я нічого у вас не змінював би — навіть вашу сміховинну забіякуватість.

— Це так люб’язно з вашого боку, особливо після того, як я вас образила. Я зовсім не схожа на Дейна, еге ж?

— На Дейна взагалі ніхто у цьому світі не схожий.

— Ви хочете сказати, що він — не від цього світу?

— Та, мабуть, так. — Райнер нахилився із затінку вперед, до слабкого світла свічечки, вставленої у пляшку з-під к’янті. — Я католик, і моя релігія в моєму житті жодного разу мені не зрадила, хоча я зрадив їй багато разів. Не хочу говорити про Дейна, бо серце підказує мені, що декотрі речі обговорювати не слід. Звісно, ви не така, як він у своєму ставленні до життя і до Бога. Облишмо цю тему, добре?

Вона спантеличено поглянула на нього.

— Добре, Райнере, якщо ви так бажаєте. Можемо укласти з вами угоду: про що б ми не говорили, це не стосуватиметься ані вдачі Дейна, ані релігії.

* * *

Багато подій сталося в житті Райнера Мерлінґ Гартгайма після зустрічі з Ральфом Брикасаром у липні 1943 року. Тиждень по тому їхній полк відправили на Східний фронт, де він провів решту війни. Рваний сумнівами, без стерна та вітрил, надто молодий, щоб, піддавшись нацистській пропаганді, вступити до «гітлерюгенду» в неквапливі й безпечні роки довоєнного існування цієї організації, він пізнав наслідки гітлерівського правління — по коліна у снігу, майже без боєприпасів, на передовій такій розтягнутій, що на кожні сто ярдів припадав лише один солдат. З війни він виніс два спогади: жорстокі бої на жорстокому холоді й обличчя Ральфа де Брикасара. Страхіття й краса, диявол і Бог. Наполовину збожеволілий, наполовину замерзлий, безпорадно й беззахисно чекаючи, коли ворожі літаки скинуть у снігові замети сталінських партизан — із низької висоти, без парашутів[14], він каявся, бив себе в груди і бурмотів молитви. Але він погано усвідомлював, за що молився: і за кулі для гвинтівки, і за те, щоб не потрапити у полон до радянців, за свою безсмертну душу, за чоловіка в базиліці Святого Петра, за Німеччину і за полегшення страждань.

Навесні 1945 року він відступав через Польщу під натиском радянців, маючи перед собою, як і більшість його товаришів-солдат, лише одну мету: дістатися до американської чи британської зони окупації. Бо якби його спіймали росіяни, вони б неодмінно розстріляли його. Він порвав на дрібні шматки свої документи, закопав два Залізні хрести, поцупив цивільний одяг — і здався британським властям на кордоні з Данією. Його перевели до табору переміщених осіб у Бельгії. Там він цілий рік жив на одному хлібі та вівсянці, бо виснажені війною британці більше нічого не могли запропонувати тисячам тисяч людей, що опинилися у їхньому віданні; Райнер терпляче чекав, поки британці здогадаються, що єдиний для них вихід — відпустити цих людей.

Двічі табірне начальство викликало його на співбесіду і ставило перед вибором без вибору: в гавані міста Остенде чекає корабель, на який збирають іммігрантів до Австралії. Йому видадуть нові документи і безкоштовно відправлять до нової батьківщини, а він навзамін два роки працюватиме на уряд Австралії там, де цей уряд визнає за потрібне. А два роки по тому він стане повновладним господарем своєї долі. Ні, про рабський труд і мови не може бути: ясна річ, йому платитимуть стандартну зарплатню. Та в обох випадках йому вдалося відмовити табірне начальство піддавати його такому дисциплінарному покаранню, як, фактично, примусова депортація. Він ненавидів Гітлера, але не Німеччину, і він не соромився бути німцем. Домівка означала для нього Німеччину, якою повнилися його мрії та сни впродовж останніх трьох років. Йому була нестерпною сама думка про те, що він знову застрягне в якійсь країні, де люди не говорили його мовою, а він — їхньою. Тому на початку 1947 року він опинився на вулицях Аахена без гроша в кишені, готовий по шматочку відновлювати життя, якого йому так бракувало.

Він врятувався і врятував свою душу, але не для того, щоб повернутися до невизначеності та злиднів. Бо Райнер був більше, аніж просто амбіційною людиною, він був свого роду геній. Він влаштувався на роботу в фірмі «Ґрюндіг» і почав вивчати царину, яка захоплювала його уяву відтоді, як він вперше познайомився з радаром, — електроніку. Його голова повнилася новаціями, але він не збирався продавати їх фірмі за мільйонну частку їхньої вартості. Натомість Райнер ретельно вивчав ринок електроніки, а потім, оженившись на вдові чоловіка, який володів двома невеликими радіофабриками, сам зайнявся бізнесом. Те, що йому було лише двадцять із гаком, його не бентежило. Він мав інтелект значно старшого чоловіка, а хаос у повоєнній Німеччині створив сприятливі можливості для підприємливих молодих людей.

Оскільки їхній шлюб був цивільним, Церква дозволила йому розлучитися з дружиною; тож 1951 року Райнер, сплативши Аннелізі Гартгайм суму рівно вдвічі більшу за початкову