Читати книгу - "Сад Ґетсиманський"

дня, що й ви… Вони суворо ізольовані… їх забрано тоді зі станції… Але мовчіть, ради бога!..

Андрієве серце пішло очертом…

«Бож – же мій. Боже?!».

.....

Струс був такий грандіозний, що захопило дух і паралізувало розсудок, — тяжко було зібрати думки до купи. Він говорив невпопад, пальці йому тремтіли і всього його наче геть розгвинчено.,. Це було почуття, що його не можна жодними словами означити. Це був удар, як то буває удар сонячний. «Брати… його брати т у т!» Удар сонячний, що часом спричинює смерть. Серце Андрієве зовсім одуріло… Чимало минуло часу, поки Андрій вибрався з раптового шоку, зі стану одуріння й був здібний мислити. Він дивився на Копаєва й хотів чути ще, він хотів підтвердження, хотів доказів. Ні, це так проголомшуюче, що тяжко повірити, це потребує доказів!

Але Копаєв більше нічого не говорив про братів. Він більше нічого не знає. Він лише «чув», що змонтовано імпозантну контрреволюційну військову організацію, на якій багато хто збирався зробити кар’єру. Організацію з ним — Андрієм — на чолі. Імпозантна ж та організація тим, що пов’язана з високими військовими колами і стоїть в прямому зв’язку зі справою маршала Дубового й справою маршала Блюхера… Це він «чув»… І ще висловив думку, що вони з братами побачаться… Потім зробив болючу, тяжку павзу й додав тихо, зламано: — «А може… може, й не побачаться вже…»

Андрія наче хто облив зимною водою — «Ах, це він, «чув лише»! Рештки радості танули, меркли, погасали… Радості від доказу, що його віра в братів була не марна. Віра в славних братів Чумаченків! А з серця вже виповзала, як гадина, тая, відбита в нім, проклята шпаргалка з Миколиним підписом… І Копаєв не хотів її спростувати— він чомусь замовк, немов набрав води в рот, мовчав.

Ще кілька разів сама собою зринала віра в сказане і тоді серце кидалося шалено… Та Андрій марно чекав підтвердження — підтвердження не було. Помалу в тім серці розпросторювалась невіра, а їй хтось допомагав з одчаєм — «він чув»! Та якщо брати тут, то як же це ти і досі про те нічого не знав? За такий довгий час!! Це неможливо!.. А в очах до болю чітко вставав власноручний Миколин підпис, і сумнів щодо сказаного Копаєвим все міцніше огортав душу. Мабуть, це помилка. Можливо, це просто провокація? Може, Копаєва самого провокаційно поінформував Сафигін, а може, просто похвалився задавакувато про те, чого сам хотів би…

Кілька разів Андрій пробував перевірити Копаєва, пробував знову заговорити з ним про братів, але Копаєв чомусь уперто вже уникав цієї теми. Чи реакція, яку викликали його слова в Андрієві, його наполохала, чи злякався чого іншого… Казав, що йому більше нічого не відомо. І було в тих словах каяття…

Може, й справді йому нічого невідомо?..

«А може, він випробовує мене?»

.....

Якось в стані тяжкої депресії Копаєв спитав Андрія, чи він знає, як тут розстрілюють? Чи він хоче знати, як тут розстрілюють?!

Андрій нашорошився… Ні, він не хоче знати, як розстрілюють. Він про це сказав Копаєву, сказав, що його те зовсім не цікавить. Він не хотів знати про це з двох причин: перша — страшно забігати наперед. А друга — думав:

«Дешево… Ти хочеш звірити мені таємницю, за яку відлітають голови, щоб потім мені пришили…» — Це була вже зовсім безглузда думка, бо після всього того, що було, вже немає сенсу йому щось «пришивати», знання такої таємниці йому мало що може додати, та така вже людська вдача, що не втрачає надії до останку і до останку бережеться тієї останньої краплі, що ніби все перерішить і після якої вже немає вороття. Але крапля та вже впала… І то після неї так страшно зазирати наперед.

Ні, Андрій не хоче знати, як тут розстрілюють.

Копаєв зітхнув. Потім запитав, чи він знає такого Мельника.

Андрій знає Мельника. Хто не знає цього симпатичного чергового корпусу?

— Завтра, здається, його дижур, — проговорив сумно Копаєв. — Зверніть, між іншим, увагу, як він зі мною завтра зустрінеться.

Другого дня дійсно був дижур Мельника. Це вперше за ці дні, як Андрія вкинуто до камери. Він увійшов, як завжди, широким твердим кроком, тримаючи журнал перед собою.

— Доброго ранку, — привітався симпатичний черговий і… тут сталося щось дивне. Мельник підвів очі й зустрівся з Копаєвим… Руки його затремтіли, аж трохи журнал не випав з них, а лице й шия буйно почервоніли… Одвівши швидко очі, Мельник намагався зосередитися, щоб поставити свою звичайну помітку в журналі… Поставив… На чолі йому виступив рясний піт… Потім повернувся й, не попрощавшись, як то він звичайно робив, швидко пішов з камери. Так, ніби втік.

— Бачили? — спитав Копаєв Андрія.

—Так. Але що це значить?.. Копаєв криво посміхнувся й нічого не сказав. Увечері Копаєв повернувся з «гори» зовсім убитий психічно. Справа його закінчилася, він підписав «двохсотку» і йому гарантовано не 15 років, а 20! Суд— то лиш формальність, комедія. Крапка на всьому. Він ніколи не виживе там, де його пошлють, значить, все скінчено. Тужив за дружиною й дітьми. Сидів і плакав, одвернувшись до стіни… Всі дістали підвищення в рангах, там, нагорі, лише його принесено в жертву… Опівночі, не лягаючи спати, Копаєв розібраний сидів на ліжку й з мукою дивився на Андрія.

— Слухайте… — промовив він благальним голосом. — Я розкажу вам про те, як тут розстрілюють… Добре? Я розкажу…

Він благав, він просив, йому, видно, було тяжко носити той тягар на серці, й він хотів з – під нього вивернутися, він хотів сповіді.

— Добре, — зітхнув Андрій.

І Копаєв розповів, як тут розстрілюють.

— Ви, напевно, чули, як ночами гудуть тут машини… Так от, то звукова заслона, а за тією заслоною й розстрілюють… Я вам казав, що тут кожен мусить бути бодай раз присутнім при розстрілах. Деякі бували й по кілька разів… Деякі навіть бравують і беруть револьвера до рук, щоб довести, що в них рука не тремтить, разок стрелити… Я був теж раз… Все це відбувається так:

Внизу є великі камери — льохи — такі, як от були «брехалівки», зовсім такі. Ці камери були, вони й тепер є. От людей забирають з різних тюрем з «вещами» й звозять до таких камер. Люди нічого не запідозрюють, думають, що це їх привозять на допит або відправлятимуть на етап. Курять собі,