Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жюль Верн"

я не можу пояснити його інакше. До того ж, моє тлумачення засноване на французькому тексті, а не слід забувати — його писав англієць, який може й не знатися на всіх тонкощах французької мови. Після цього попередження я починаю.

І Паганель, повільно й чітко вимовляючи кожний склад, прочитав таке:

“27 червня 1862 року трищогловик “Британія” з Глазго потонув після тривалої агонії в південних морях біля берегів Нової Зеландії (по-англійському— Zealand). Два матроси й каштан Грант спромоглися дістатись до берега. Тут, у безнастанних і жорстоких злигоднях вони кинули цей документ на… довготи і 37° 11? широти. Допоможіть їм, бо вони загинуть”.

Паганель зупинився. Це тлумачення було припустиме. Але саме тому, що воно здавалось так само ймовірним, як і попередні, воно могло бути також помилковим. Гленарван та майор і не думали його заперечувати. А що жодних слідів “Британії” не зустрілося ні на берегах Патагонії, ні на берегах Австралії, там, де пролягає тридцять сьома паралель, то питання розв’язувалося на користь Нової Зеландії.

Це останнє зауваження вченого справило велике враження на його друзів.

— А тепер, Паганелю, — спитав Гленарван, — скажіть мені, чому близько двох місяців ви мовчали про своє відкриття?

— Бо я не хотів іще раз подавати вам марні надії. До того ж, однаково ми прямували до Окленда, що лежить на вказаній в документі широті.

— Але відтоді, як ми збочили із цього шляху, чому ви нам нічого не казали?

— Тому що, хоч яке правильне було б моє тлумачення, воно в жодний спосіб не допомогло б нам урятувати капітана Гранта.

— Чому це, Паганелю?

— Бо ж ми виходимо з припущення про загибель судна біля берегів Нової Зеландії; а що про каштана Гранта вже два роки нічого не чути, то доводиться визнати: він став жертвою або катастрофи, або новозеландців-людожерів.

— То ви гадаєте?.. — спитав Гленарван,

— Я гадаю, щог може, будь-коли й знайдуться сліди аварії, але потерпілі з “Британії” загинули без вороття!

— Будемо ж мовчати про це, друзі, — сказав Гленарван, — і дайте мені вибрати слушну хвилину, аби передати цю сумну звістку дітям капітана Гранта!

Розділ XX
КРИК СЕРЕД НОЧІ

Команда яхти невдовзі довідалась, що Айртонові зізнання анітрохи не висвітлили таємничої долі капітана Гранта. На судні запанував глибокий сум, бо на боцмана покладали великі надії, а він, як виявилось, нічого не знав про долю “Британії”.

Яхта прямувала за визначеним курсом. Тепер залишалось обрати острів, де висадити Айртона.

Паганель і Джон Манглс розглянули суднові карти. Саме на тридцять сьомій паралелі був позначений самітній острівець, відомий під ім’ям Марії-Терези. Цей скелястий клаптик землі, загублений у просторах Тихого океану, лежав за три тисячі п’ятсот миль од американського узбережжя і тисячу п’ятсот миль — од Нової Зеландії. На півночі найближча до нього земля — архіпелаг Помоту, який перебував під французьким протекторатом. На півдні — ніяких земель аж до льодовищ Південного полюса. Жодне судно не приставало до цього відлюдного острівця. Сюди не долинало й найменшого відгомону того, що діється в світі. Самі лише буревісники відпочивали тут під час довгого перельоту, і на багатьох картах цей самітній бескид, омиваний хвилями Тихого океану, навіть не позначений.

Якщо можлива на земній кулі цілковита самотність, то вона існувала саме на цьому острівці, кинутому серед океану осторонь людських шляхів. Айртона повідомили, який острів обрано. Він погодився там жити на відлюдді, і “Дункан” узяв курс на Марію-Терезу. Яхта йшла прямісінько шляхом, що пролягав од цього острова до бухти Талькауано.

Через два дні, близько другої години, вахтовий повідомив: на обрії показалася земля. То був острів Марія-Тереза — низинний, довгастий, він ледь виступав над водою, схожий на велетенського кита. Яхта, котра розтинала хвилі з швидкістю шістнадцяти вузлів, була вже від нього за тридцять миль.

Мало-помалу обриси острівця чіткішали на видноколі. Сонце, схиляючись до заходу, кидало яскраве світло на його примхливий рельєф. То тут, то там вирізнялися невисокі вершини, паленіючи в скісних осяйних променях.

Близько п’ятої години Джонові Манглсу видалось, немов над островом в’ється легкий димок.

— Це що, вулкан? — спитав він Паганеля, який роздивлявся нову землю крізь далекоглядну трубу.

— He знаю, як вам і відповісти, — одказав географ, — Марія-Тереза — малознаний острівець. Однак цілком можливо, що своїм виникненням він завдячує підводним зрушенням ґрунту, тобто має вулканічне походження.

— А коли на світ його породило виверження, — мовив Гленарван, — чи не може воно й знищити острівець?

— Малоймовірно, — відповів Паганель. — Він існує вже понад кілька століть, а це вже серйозна гарантія. Коли з Середземного моря виринув острів Джулія, він недовго залишався над водою й щез без сліду за кілька місяців після свого виникнення.

— Гаразд, — сказав Гленарван. — Як ви гадаєте, Джоне, ми дістанемось до острівця, поки зайде ніч?

— Ні, сер. Я не можу ризикувати “Дунканом” і приставати вноч до невідомого берега. Я йтиму короткими галсами, під малою парою, а завтра, коли розвидниться, ми пошлемо до берега шлюпку.

О восьмій годині вечора острів Марія-Тереза, хоч був усього за п’ять миль од яхти, ледь вирізнявся у пітьмі, неначе подовжиста тінь. “Дункан” так само поволі наближався до нього.

О дев’ятій годині на острові спалахнув досить яскравий вогник. Він світився рівно і не згасав.

— Ось що промовляє на користь вулканові, — сказав Паганель, уважно розглядаючи світло.

— Однак, — мовив Джон Манглс, — на такому віддаленні ми мали б чути гуркіт, який звичайно супроводить виверження, але з вітром, хоч він і дме зі сходу, до нас не долинає жодного шуму.