Читати книгу - "Дім, в якому…"

вони бояться, так що виявити їх практично неможливо. Із кожним днем у Домі їх стає дедалі більше, а перед самим випуском вони зберуться у величезній кількості та почнуть волати як недорізані. Тут усім нам настане кінець — адже Дім, звісно, завалиться.

Табакі. «Пояснення прописних істин цікавій молоді».

Сьогодні в Кавнику я запитав Рудого, який нависнув над рундуком, що означає його татуювання. Він був без майки, і я побачив у нього на грудях зображення людини з собачою головою. Хотів завести те, що Табакі називає світською бесідою, але влипнув — як зав­жди. Він сказав, що це Бог мертвих Анубіс. «Скажемо прямо, покровитель небіжчиків».

Рудий поклав голову на згин ліктя й чомусь засумував. Мені здалося, що він не зовсім тверезий, хоча перед ним стояла тільки кава. Усі дивилися на нас. Це було неприємно, і я чимшвидше від’їхав від рундука. Але Рудий раптом здригнувся, відлипнув від рундука та схопив мене за рукав.

— А я його Ангел на Горішньому Світі! Його хрінів посланник, ясно тобі?! — заволав він, смикаючи мене за одяг. Коли навколо почали збиратися роззяви, він відпустив мене й утік. Здається, в нього депресія від передозування зеленого. Від того, що він не знімає зелених окулярів.

Прочитав на стіні:

«Брати й Сестри, не прикидайтеся дурними. ВІН уже близько». Розумник.

«Уночі буде проведено очисну кампанію. Тим, хто на третьому колі, явка необов’язкова». Своя Людина.

Македонський склав у себе під ліжком купу каструльок і чашок. До цього він цілу годину мив їх і протирав.

— Придадуться, — сказав він, коли я втретє заглянув під ліжко.

— Де придадуться? — запитав я.

— Та де завгодно, — відповів Македонський і стягнув ковдру нижче, прикриваючи свій склад.

Хоча про випуск не розмовляють (автобуси та єрихончики не рахуються), близькість його відчувається. Дівчата, наприклад, часто плачуть. Очі в них червоні й опухлі, принаймні в тих трьох, яких я бачу щодня. Русалка живе в наший спальні, Руда іноді приходить ночувати. Спиця з’являється вечорами позичити кавоварку для Логів. І всі жахливо засмикані, так що з ними боїшся заговорити. Особливо Руда. Вона скрізь тягає з собою древнього плюшевого ведмедя, в якого одне око зі скельця, а інше з ґудзика. Якщо його вдарити, підніметься хмарка задушливого, коричневого пилу й запахне чимось дуже старим, тож відразу уявляється, що з ним бавилася ще її прабабуся — і він уже тоді був не новий. Цього страхітливого ведмедика Руда вічно кладе біля мене, а якщо я прошу його прибрати, очі в неї стають злими й нещасними, ніби я смертельно її образив.

У Домі жалоба. Почався ремонт, яким усіх так довго залякували. Усюди понавстромлювали драбин, і штукатури в комбінезонах здряпують зі стін малюнки й написи. Людність, не стерпівши такої наруги, розбіглася по спальнях. Чистити почали з лазаретного майданчика й потихеньку просуваються до Перехрестя. Я вибрався подивитися, на що це схоже. Взагалі-то на що завгодно, тільки не на наш коридор. Стіни брудні та якісь обдерті, всуціль у шрамах. Світліше не стало, стало якось понуріше.

«Крові! Я жадаю крові!» — періодично волає Табакі. Саме в ту мить, коли про що-небудь замислишся та розслабишся.

Усі пакують наплічники. Носять їх із собою в коридори й назад у спальні, розпаковують і знову збирають. На кого не глянь — усяк зайнятий своїм наплічником. Страшна спека.

«Війна з дівчатами» — це коли Шакал приїжджає з криком: «Вони! Знову!» — і всі схоплюються, а потім знову сідають, повернувшись до своїх справ. У цей час групки похмурих дів­чат завалюються до Кавника та займають його години на дві, щоб потім з тими-таки грізними виразами облич піти геть. Не зовсім зрозуміло, чому це називається війною та чому хлопці ховаються по спальнях, поступаючись дівчатам коридором, але при цьому вдають, наче в них цей коридор відняли силою. Підозрюю, що все це придумано від нудьги такими, як Лері й Шакал, котрим треба чимось себе розбурхувати й залякувати.

Штукатури все позамазували, підрівняли та перемістилися на перший поверх. Драбини й захисна плівка на підлозі залишилися. Кажуть, завтра прибудуть малярі.

Табір Логів на першому тимчасово згорнутий. Лері повернувся до спальні. Логи тепер весь день стирчать надворі, бо від вигляду коридорів їм ніяково, а бути в спальнях вони вже відвикли.

— Я — на полювання, — каже Табакі, вирулюючи вранці зі спальні. До підніжки його Мустанга щодня додається ще один тягарець, але наплічник тяжчає швидше. Їздить Табакі з торохкотінням і брязкотом, наче скриня бляхаря на колесах.

— Він уже як Білий Лицар, — каже Лорд. — Перекидається через кожні два-три метри. Колись таки покалічиться.

— Покладімося на його удачу й щастя, — каже Сфінкс. — Не забирати ж у нього наплічника. Це буде гірше, ніж нашестя єрихончиків.

— Ні, звичайно, — лякається Лорд. — Тоді вже краще відразу в автобус.

— Що за автобус такий? — питаю я Лері після сніданку. — Про який усі навколо говорять.

Він позіхає, як крокодил, і понуро витріщається.

— Автобус? Та нема ніякого автобуса, ти що? Звідки б він узявся? Просто люди язиками мелють. Хтось пожартував, а решта підхопили.

— І ти підхопив? Ти теж весь час про нього торочиш.

— Я? — він чомусь ображається. — Нічого я не підхоплював. Нащо мені це? Мені своїх проб­лем досить.

— Тобто тобі це ні до чого? Тобі й так добре?

Лері зовсім похмурніє.

— Звичайно, мені добре. Я — що? Мені скажуть — автобус, і я в нього сяду…

— Сядеш у придуманий автобус? — не вірячи своїм вухам, уточнюю я.

— Треба буде сісти — сяду, — Лері нервово озирається й нагинається до мене. Ліве око його страшно косить.

— Дивні в тебе запитання якісь, Куряко, — говорить він пошепки. — Не подобаються мені вони, ясно? Ти краще їдь своєю дорогою, а в мене справи. Не до тебе мені, ясно?

Прочитав на стіні:

«Невпинно роздумуючи, відкрив Закон Не Чинення Опору. За довідками звертатися в шосту з 3.00 до 3.05». Великий Брат.

До мене підходить Щуреня Білопуз і, соромлячись, просить написати про нього в «тому своєму зошиті».

— Навіщо? — дивуюся я.

— Щоб і я там теж був.

Дивиться благально, щоки вимазані шоколадом, сам наче років на п’ять молодший, ніж усі тутешні.

— Слухай, а взагалі-то скільки тобі років? — питаю я його.

— Шістнадцять, — говорить Білопуз, відразу спохмурнівши. — Ну і що?

— Навіщо тобі бути в моєму щоденнику? Тільки чесно.

— Це моє перше коло, — зізнається він убитим тоном. — Я повинен фіксуватися, де тільки зможу, бо вилечу.

— Куди? — я вже майже завиваю. — Куди ти вилетиш?!

Білопуз дивиться на мене з жахом і задкує. Я їду на нього, а він, видно, не розуміє, що це тільки для того, щоб вибачитися, бо розвертається і втікає щодуху, не озираючись, і ніякі мої «постривай!» і «е!!!» на нього не діють.

Сфінкс каже, що якщо я лякатиму малоліток, він надає мені по шиї.

«Це він мене був налякав, а не я його».

Уранці прокидаюся від якоїсь метушні біля вікна. Розплющую очі й бачу, що всі скупчилися біля підвіконня. Щось обговорюють, сперечаються та кричать.

— Кажу вам, це Соломон і Дон повернулися! — волає Шакал. — Із загоном месників-­однодумців! Ось побачите, я вгадав!

— А я, наприклад, вважаю, що це люди з сусідніх будинків, — висловлює припущення Лері. — З’явилися вимагати, щоби Дім чимшвидше зносили. Втомилися вже чекати.

— Та ні, це