Читати книгу - "Третя крапля магії, Лариса Лешкевич"

Глава 50.1

– Ми були разом з примусу, а тепер ми вільні! Я не хочу підкоряти своє життя тому, що раніше ненавиділа всім серцем. Нічим хорошим це не закінчиться! Краще нам залишитися добрими сусідами і йти тими дорогами, які були намічені.

– Схаменися, Айно... Всі твої слова не мають сенсу. Нас ніхто не змушував вірити одне одному.

– Безглузда твоя промова! Нам довелося повірити одне одному тільки для того, щоб вижити.

Теумар скрушно похитав головою. 

Айна відвернулася, не в змозі дивитися на його обличчя. Вона переконувала себе, що її почуття до Теумара – це лише легкий дим далекого багаття, в якому догоряють злість, страх, біль, розпач, надія… Що залишиться їм, коли охолоне попіл, а дим розвіється безслідно?

– Ти обманюєш себе і мене намагаєшся обдурити! – безжально сказала Айна, – Нас поєднувала безнадійність, більше нічого…

– Ти сама не віриш у те, що кажеш! Подивись на мене, Айно, послухай…

– Іди геть, Теумар! Забудь про мене! – вона встромила нігті в шкіру долонь, тільки щоб не розплакатися, не дати йому побачити, як вона страждає.

– Не піду! Твої губи вимовляють жорстокі слова, але твої очі не можуть приховати істини. Я потрібен тобі…

Вона засміялася:  зневажливо, надривно.

– Не допоможе! – сказав він, стискаючи її плечі, привертаючи її до себе, – Не гони мене, Айно... Я люблю тебе! Я прошу тебе стати моєю дружиною.

–  Ти, певно, забув, що я вже наречена, та не твоя! – з насмішкою  промовила вона, насолоджуючись болем, який завдавала собі, йому...

– Тоді, клянуся, я вкраду тебе, якщо хочеш, просто з весілля, будь воно прокляте! – сказав він, знову торкаючись її теплих податливих губ, – я не дозволю тобі зробити помилку і стати нещасливою... 

– Ти говориш, незважаючи на мої почуття, Теумаре, – сумно і тихо відповіла вона, – послухай, що ти кажеш: я вкраду, я не дозволю…

– Айно…

– Ти схожий на свого батька набагато більше, ніж думаєш, і цього я теж дуже боюсь. Зараз ми не біжимо в невідомість по лабіринту  падаючого каміння, тому можемо зупинитися і спокійно подумати про майбутнє…

– Айно… – пробурмотів він, зметений силою та величчю її тихого, ласкавого голосу, – вибач, я…

– Іди, Теумаре! – знову звеліла вона, але все в ній противилося його відходу, а дихання стало жарким і схвильованим. 

– Ні!

Вона насолоджувалась його обережними поцілунками. Вона знала, що через мить знову його відштовхне і надалі не дозволить навіть наблизитися до себе, тому хотіла востаннє відчути запах його шкіри, дотик його губ, тяжкість і тепло рук.

– Я не питатиму, що робить Теумар у твоїй постелі, але якщо він тут, то, мабуть,  має право, – з усмішкою сказав Сайм, заглядаючи в кімнату сестри.

Айна різко відсахнулася, ніби її вдарили. Вона ненавиділа себе за те, що виявилася така слабка перед натиском  Теумара.

– Теумар зайшов  лише провідати мене і вже йде. Він був тут заради Іві, – промовила вона неживим голосом.

– Не зовсім так! –   похмуро заперечив той, підводячись. 

– Дякую, що відвідав, але тобі час у Лянсіду, до батька! Напевно, йому твоя турбота потрібна більше, ніж мені! – сказала Айна.

Сайм пирхнув про себе. Ну, що за дитячі забави!

– Ти в Лянсіду? – звернувся він до Теумара. – Я збираюся за Мер’ятою. Можемо поїхати разом... У нас ще не було шансу познайомитися...

– Ні, я не поїду в Лянсіду негайно. Мені треба завернути в ліс, до Укки… – відповів Теумар, – Але наступного разу я з радістю складу тобі компанію… Прощавай, Айно! Будь щаслива!

І, не глянувши на неї, він швидко вийшов з кімнати.

Айна зіскочила з ліжка і підійшла до вікна, з якого виднівся ліс, частина двору та кут стайні. 

Сайм уважно спостерігав за її зблідлим обличчям і тремтячими віями.

– Це, зрозуміло, не моя турбота, дорога сестричка, але хочу запитати: ти абсолютно впевнена у правильності своїх вчинків?

Айна відірвала погляд від вікна і подивилася на нього безпорадно, приречено. 

 

Іві вийшла надвір, їй ніяк не сиділося їй у кімнаті. Вона не могла позбутися смутку. У глибині душі вона все ж таки сподівалася, що Теумар одумається, і з часом усвідомо, що не здатний без неї жити, що вона для нього дорожча за всіх на світі.

Іві повільно йшла краєм лісу, мимоволі перебираючи в пам'яті події останнього року і з сумом розуміла, що нічого видатного в її житті з Теумаром ніколи не відбувалося. Спокійно, розмірено текли їхні дні та ночі. 

Теумар приїжджав, дарував подарунки, іноді розповідав про забобони  та витівки батька, – ось, мабуть, і все, що між ними було. Була й пристрасть, особливо у перші місяці, але далі спальні вона не поширювалася. У буденному житті Теумар не виявляв ні ніжності, ні турботи. Коли Іві скаржилася на це матері, то Нія переконувала її, що подібна особливість характеру притаманна багатьом чоловікам. Її батько теж не був дуже ласкавим, і насправді, навіть про сім'ю не зумів подбати як слід, залишив без грошей і з боргами.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍