Читати книгу - "Гра престолів"

що їх використовують жінки, коли носять на спині дрова; потім лишалося тільки зробити отвори для ніг і прив’язати ремені, щоб рівномірніше розподілити Бранову вагу. У кошику було не так приємно, як на Танцівниці, але є місця, куди Танцівниця не може дістатися, до того ж у кошику було не так соромно, як коли Годор носив Брана на руках, мов немовля. Годору, здається, це теж подобалося, хоча зрозуміти Годора важко. Тільки з дверима лишалася проблема. Іноді Годор забував, що несе на спині Брана, й тоді бувало дуже боляче.

Вже майже два тижні стільки людей приїжджало й виїжджало, що Роб розпорядився навіть глупої ночі обоє звідних ґрат тримати піднятими, а міст між ними — опущеним. Коли Бран появився з вежі, рів поміж мурами саме перетинала довга кавалькада збройних списників: Карстаркові воїни прямували за своїми лордами в замок. На головах вони мали чавунні напівшоломи, а їхні чорні вовняні плащі оздоблені були білими променистими сонцями. Усміхаючись сам до себе, Годор рушив поряд з ними, гупаючи чоботами по дерев’яному мосту. Вершники кидали на них із Браном дивні погляди, а одного разу Бран почув, як хтось гоготнув. Але він заборонив собі зважати на це. «Люди витріщатимуться на тебе,— попередив його мейстер Лувін, коли плетений кошик уперше почепили на спину Годора.— Витріщатимуться й обговорюватимуть, а дехто й глузуватиме».

«Нехай глузують»,— подумав Бран. У спальні з нього ніхто не глузував, але ж не можна прожити все життя в ліжку.

Пропливаючи попід піднятими ґратами прибрамної, Бран застромив у рота два пальці та свиснув. З того боку двору вибіг Літо. І знагла списникам Карстарків стало непереливки: їхні коні, косячи очима, перелякано заіржали. Один огир став дибки й загиготів, а вершник, ледве тримаючись, вилаявся. Коні, не звиклі до запаху деривовка, просто дуріли від страху, та коли Літо зникне з очей, вони швидко заспокояться.

— Богопраліс,— нагадав Бран Годору.

Навіть у Вічнозимі було людно. У дворі брязкали мечі й сокири, гуркотали фургони, брехали собаки. Двері до зброярні були розчинені, і Бран зауважив біля кузні Мікена: молот видзвонював, а по голих грудях коваля стікав піт. За все своє життя Бран не бачив стільки незнайомців, навіть коли в гості до батька приїздив король.

Годор пригнувся перед низькими дверима, і Бран постарався не сахатися. Вони рушили довгим неосвітленим коридором, а поряд легко біг Літо. Час до часу вовк підводив очі, які горіли, мов розплавлене золото. Бран хотів би його погладити, але їхав надто високо — не дотягнутися.

Богопраліс здавався мирним острівцем у морі хаосу, на який перетворився Вічнозим. Годор продирався крізь густі зарості дубів, залізодерев і чатових дерев у напрямку ставка, де на березі росло серце-дерево. Зупинився він попід покорченими гілками віродерева, й далі мугикаючи без слів. Зіпершись йому на голову, Бран підважився на руках, витягаючи з отворів кошика неслухняні ноги. На мить він завис, бовтаючи ногами й відчуваючи на обличчі темно-червоне листя, а тоді Годор підняв його й опустив на гладенький камінь біля води.

— Хочу трохи побути на самоті,— сказав Бран.— А ти йди купайся. Йди до ставків.

— Годор.

Тупаючи, Годор зник між дерев. На тому кінці богопралісу, попід вікнами гостьового будинку, гаряче джерело живило три маленькі ставки. І вдень, і вночі над водою стояла пара, і стіна, яка нависала над ставками, вся поросла мохом. Годор терпіти не міг холодної води, а якщо хтось показував йому мило, він відбивався, як загнаний на дерево дикий кіт, а от у гарячий ставок він занурювався залюбки й міг сидіти там годинами, голосно відригуючи щоразу, як із зеленого багнистого дна піднімалася велика булька й лускала на поверхні.

Похлебтавши води, Літо всівся поряд із Браном. Бран почухав вовка під шиєю, і якусь мить і хлопчик, і звір почувалися дуже затишно. Бран завжди любив богопраліс, навіть до того, але останнім часом його сюди тягнуло дедалі більше. Навіть серце-дерево не лякало його вже, як колись. Глибокі червоні очі, викарбувані на білому дереві, й досі спостерігали за ним, однак зараз його це навіть тішило. Боги наглядають за ним, казав він собі, давні боги, боги Старків, перших людей і дітей пралісу, батькові боги. Під їхніми поглядами він почувався в безпеці, а в глибокій тиші гаю краще думалося. Після падіння Бран узагалі багато думав — думав, мріяв, розмовляв з богами.

— Будь ласка, зробіть так, щоб Роб не поїхав,— тихо молився він, проводячи рукою у холодній воді, від чого на поверхні побігли брижі.— Будь ласка, нехай він залишиться. А якщо все-таки поїде, то нехай повернеться живий-здоровий, а разом з ним мама, батько й дівчатка. І ще зробіть... зробіть так, щоб Рикон усе зрозумів.

Відтоді як маленький братик дізнався, що Роб їде на війну, він шаленів, як зимова хуртовина: по черзі то ридав, то лютував. Він відмовлявся їсти, майже всю ніч плакав і верещав, і навіть ударив стару Нан, коли та хотіла заспівати йому колискову, а наступного дня зник. Роб половину замку послав на його пошуки, а коли його нарешті знайшли в крипті, Рикон із залізним мечем, вихопленим з руки мертвого короля, кинувся на людей, а з темряви, стікаючи слиною, вискочив Кошлай, наче зеленоокий біс. Вовк ошаленів, як і Рикон: укусив за руку Гейджа й відгриз шмат м’яса Мікенові зі стегна. Тільки Роб із Сіровієм змогли врешті-решт його приборкати. Тоді Фарлен прикував чорного вовка на псарні, а без нього Рикон плакав іще дужче.

Мейстер Лувін радив Робу лишатись у Вічнозимі, і Бран його просив теж — і заради себе, і заради Рикона, але брат тільки вперто похитав головою й мовив: «Я не хочу їхати. Я мушу».

І він не брехав. Комусь треба-таки було їхати, щоб утримати Перешийок і допомогти Таллі у війні проти Ланістерів, Бран це розумів, але ж необов’язково це мав бути Роб! Брат міг передати командування Галу Моллену або Теону Грейджою, або комусь зі своїх лордів-прапороносців. Мейстер Лувін так і радив учинити, але Роб навіть слухати не хотів. «Мій лорд-батько ніколи б не послав своїх людей на смерть, сам заховавшись, як останній боягуз, за мурами Вічнозиму»,— сказав він тоном лорда Роба.

Тепер Роб здавався Бранові майже незнайомцем: він перемінився, став справжнім лордом, хоча йому ще не виповнилося й шістнадцятьох. Навіть батькові прапороносці, схоже, це відчували. Багато хто випробував його, всі по-своєму. Руз Болтон і Робет Гловер обидва вимагали зробити їм честь і