Читати книгу - "Гра престолів"

поставити на чолі війська — перший казав це різко, а другий насмішкувато. Кремезна сивокоса Мейдж Мормонт, закута в кольчугу, як чоловік, прямо сказала Робу, що він їй в онуки годиться й не має жодних прав роздавати їй накази... але так сталося, що в неї є онука, яку вона б радо віддала за нього. Солодкомовний лорд Сервин навіть прихопив з собою дочку — пухкеньку й непоказну тридцятирічну дівицю, яка сиділа по ліву руч від батька, не відриваючи від тарілки очей. Жвавий лорд Горнвуд дочок не мав, зате привіз подарунки — одного дня коня, другого — пів оленячої туші, через день — інкрустований сріблом мисливський ріжок, нічого не просячи взамін... нічого, крім якоїсь тверджі, котру відібрали ще в його діда, і прав на полювання на північ від якогось там гірського гребеня, і дозволу поставити дамбу на ріці Білий Ніж, якщо буде така ласка шановного лорда.

Роб усім їм відповідав увічливо, але прохолодно, саме так відповідав би й батько, і якимсь чином йому вдалося підкорити їх усіх своїй волі.

А коли лорд Амбер, прозваний серед своїх Великим Джоном (на зріст він був як Годор, а в плечах удвічі ширший), пригрозив повернутися з військом додому, якщо його на марші поставлять після Горнвудів чи Сервинів, Роб відповів, що не проти. «А коли ми покінчимо з Ланістерами,— пообіцяв він, почісуючи Сіровія за вухом,— ми повернемося на Північ, виб’ємо вас із вашої фортеці й повісимо, як клятвопорушника». Вилаявшись, Великий Джон пожбурив карафу елю у вогонь і гаркнув, що Роб іще зелене щеня. Галліс Моллен спробував його втихомирити, але той збив його на землю, перекинув стіл і витягнув з піхов такого величезного і страхітливого меча, якого Бран у житті не бачив. Його сини, брати й присяжні мечники, які сиділи на лавках, усі скочили на ноги, хапаючись за клинки.

А Роб тихо зронив одне-єдине слово, почулося гарчання, і не встиг ніхто й оком кліпнути, як лорд Амбер уже лежав горілиць, його меч відкотився на три фути, а з руки, де Сіровій відкусив два пальці, цебеніла кров. «Батько вчив мене, що погрожувати мечем своєму сюзерену — це смерть,— мовив Роб,— але я певен, що ви просто хотіли покраяти мені м’ясо». У Брана душа впала в п’яти, коли Великий Джон важко звівся на ноги, смокчучи два обрубки на місці пальців... але, на диво, велетень зареготав. «М’ясо у вас,— проричав він,— з біса тверде».

І після цього Великий Джон раптом став Робовим правицею, його найвідданішим заступником, який усім наліво й направо розповідав, що, зрештою, хлопець справжній Старк, і якщо вони не хочуть, аби їм усім повідгризали ноги, ліпше прихилити перед ним коліно.

Однак увечері, коли у великій залі вже перегорів вогонь у коминках, брат прийшов до Брана в спальню блідий, він весь тремтів. «Я думав, він мене зараз уб’є,— зізнався Роб.— Бачив, як він кинув на землю Гала, наче малюка Рикона? Боги, як я злякався! А Великий Джон серед них не найгірший, тільки галасує більше за всіх. Лорд Руз завжди мовчить, тільки дивиться, а я одразу згадую, що у них у Страхфорті є кімнатка, де Болтони розвішують шкури своїх ворогів».

«Це все казки старої Нан,— мовив Бран із сумнівом у голосі.— Правда ж?»

«Не знаю,— змучено похитав головою Роб.— Лорд Сервин хоче взяти з собою на південь дочку. Щоб куховарила для нього, каже. А Теон певен, що одної ночі дівиця опиниться в моєму спальному мішку. Як... як мені бракує батька!»

Щодо цього були згодні всі троє — і Бран, і Рикон, і лорд Роб: усі вони хотіли, щоб батько повернувся. Та лорд Едард перебував за тисячу льє звідси — чи то сидів ув’язнений у якомусь підземеллі, чи то тікав, рятуючи життя, а може, вже й помер. Здавалося, ніхто не знає напевно, всі подорожні розповідали щось інакше, один страшніше за іншого. Казали, на мурах Червоної фортеці, нахромлені на палі, гниють голови батькових гвардійців. Король Роберт загинув від батькової руки. Баратеони взяли в облогу Королівський Причал. Лорд Едард утік на південь разом з підступним королевим братом Ренлі. Арію з Сансою замордував Гончак. Мати вбила Тиріона Куця й вивісила його тіло на мурах у Річкорині. Лорд Тайвін Ланістер веде військо на Соколине Гніздо, дорогою палячи й убиваючи все і всіх. Один п’яний казкар стверджував, що Рейгар Таргарієн повстав з мертвих і веде велетенську армію давніх звитяжців на Драконстон, щоб відвоювати батьківський трон.

Коли прилетіла ворона з листом, запечатаним власною батьковою печаткою й написаним Сансиною рукою, жорстока правда здалася не менш неймовірною. Бран ніколи не забуде, з яким виразом на обличчі Роб витріщався на сестрину писанину. «Вона пише, що батько змовився з королівськими братами й зрадив,— читав він.— Король Роберт помер, а нас із мамою викликають у Червону фортецю — присягати на вірність Джофрі. Вона пише, що ми маємо засвідчити свою відданість, а коли вона вийде за Джофрі, то благатиме його дарувати нашому лорду-батькові життя». Роб стиснув кулак, зібгавши Сансиного листа. «І нічого, нічогісінько не пише про Арію, ні слова. Чорти б її взяли! Що сталося з цією дівчиною?»

Бран похолов. «Вона втратила свою вовчицю»,— слабко промовив він, пригадавши той день, коли четверо батькових гвардійців повернулися з півдня з кістяком Леді. Не встигли вони перетнути підйомний міст, як напруженими й невтішними голосами завили Літо, Сіровій і Кошлай. У тіні Першої фортеці розташувався давній цвинтар з порослими лишайником надгробками, де давні королі Півночі ховали своїх вірних слуг. Саме там і поховали Леді, а її брати в цей час блукали поміж могил, як невтішні тіні. Леді вирушила на південь, а повернулися тільки її кості.

На південь колись поїхав і дідусь, старий лорд Рикард, а з ним Брандон, батьків брат, а з ними двісті найкращих їхніх вояків. Не повернувся ніхто. І батько поїхав на південь разом з Арією, Сансою, Джорі, Галленом, Товстуном Томом і рештою, а пізніше туди ж поїхали мама й сер Родрик, і вони теж не повернулися. А тепер туди хоче їхати Роб. Не на Королівський Причал, не присягати на вірність, а у Річкорин, причому з мечем у руці. А якщо батько й справді ув’язнений, це напевно означатиме його смерть. Бран висловити не міг, як сильно його це жахає.

— Якщо Роб таки має їхати, наглядайте за ним,— молив Бран давніх богів, а вони дивилися на нього