Читати книгу - "Фараон"

знову впав до ніг Тутмоса. — Цей голий чоловік… цей… не можу сказати…

— Хто це був?.. — здавленим голосом спитав Тутмос.

— Я більше нічого не скажу… — стогнав Євнана. — Я скинув свій плащ і покрив святе голе тіло… Хотів провести його до палацу, але… але повелитель наказав мені залишитися і мовчати…. мовчати…

— Куди ж він пішов?..

— Не знаю… Я не дивився і не дозволив дивитися воїнам… Він зник у гущавині саду… Я сказав моїм людям, що вони… нічого не бачили… нічого не чули… А якби котрийсь щось бачив або чув, то негайно буде задушений…

Тим часом Тутмос опанував себе.

— Не знаю, — сказав він холодно, — не знаю й не розумію нічого з того, що ти мені розповів. Але запам’ятай одне, що я, я сам бігав голий, коли раз випив багато вина, і… щедро нагородив тих, хто мене не бачив. Селяни, Євнано, селяни й робітники завжди ходять голі, а знатні люди — лише тоді, коли їм так заманеться. І якби мені чи котромусь із сановників схотілося стати на голову, то мудрий і побожний офіцер не повинен з цього дивуватися.

— Розумію, — відповів Євнана, глянувши йому в вічі. — І не тільки перекажу це моїм воїнам, а навіть сьогодні, цієї ночі, сам ходитиму голий по садах, щоб вони бачили, що старші над ними мають право робити, що хочуть…

Хоча фараона чи його двійника в нападі божевілля бачило дуже мало людей, але чутка про ці дивні випадки розійшлася дуже швидко. Через кілька днів усі жителі Фів, від парасхітів і водоносів до купців і писарів, шепталися між собою, що Рамзеса XIII спіткало нещастя, яке його старшого брата усунуло від трону.

Страх і шана до фараона були такі великі, що боялися говорити голосно, а надто між чужими людьми. Але всі знали про це, всі, крім самого Рамзеса.

Найдивнішим, однак, було те, що чутка ця дуже швидко облетіла всю державу; а це свідчило про те, що її поширювали храми. Бо тільки жерці володіли секретом передачі звісток за кілька годин з одного кінця Єгипту в другий.

Тутмосові ніхто прямо не казав про ці ганебні пересуди. Але начальник фараонової гвардії на кожному кроці відчував, як вони діють. З поводження людей, які його оточували, він догадувався, що слуги, невільники, воїни, придворні постачальники говорять про божевілля фараона, замовкаючи лише тоді, коли їх міг почути хтось із старших.

Нарешті стривожений і роздратований Тутмос вирішив піти на розмову з номархом Фів.

Прийшовши до нього в палац, він застав Антефа на канапі в покої, половина якого була ніби садом, у якому росли рідкісні рослини. Посередині бив фонтан рожевої води, по кутках стояли статуї богів, на стінах була відображена історія діянь славетного номарха. Чорний раб, стоячи в головах, овівав вельможу опахалом із страусових пер, а на підлозі сидів писар ному й читав звіт.

У Тутмоса було таке заклопотане обличчя, що номарх негайно вислав писаря й раба і, вставши з канапи, оглянув усі кутки покою, щоб пересвідчитись, чи хто не підслухує.

— Достойний батьку вельможної Геброн, моєї славної дружини, — сказав Тутмос. — З твого поводження я бачу, що ти догадуєшся, про що я хочу говорити…

— Номарх Фів завжди мусить бути прозорливий, — відповів Антеф. — Я догадуюсь також, що начальник гвардії його святості не міг вшанувати мене відвідинами через якусь дрібницю.

З хвилину обидва дивились один одному в очі. Нарешті Тутмос сів біля свого тестя і тихо заговорив:

— Ти чув підлі брехні, які вороги держави розпускають про нашого володаря?..

— Якщо мова йде про мою доньку Геброн, — квапливо озвався номарх, — то заявляю тобі, що тепер ти її повелитель і не можеш мати до мене ніяких претензій.

Тутмос недбало махнув рукою.

— Якісь негідники, — говорив він далі, — розпускають чутки, що фараон збожеволів… Ти чув про це, мій батьку?..

Антеф кивав і крутив головою, що могло водночас означати і підтвердження, і заперечення. Нарешті він сказав:

— Глупота безмежна, як море, все в собі вмістить.

— Це не, глупота, а підступи жерців, які переховують чоловіка, схожого на його святість, і послуговуються ним для своїх підлих дій.

І він розповів номархові історію грека Лікона та про його злочини в Пі-Басті.

— Про Лікона, який убив дитину наступника трону, я чув, — відповів Антеф. — Але де в тебе докази, що Мефрес справді спіймав Лікона в Пі-Басті, привіз його до Фів і пускає в царські сади, щоб він там удавав з себе божевільного фараона?..

— Саме тому я тебе й питаю, достойний батьку, що робити?.. Адже я начальник гвардії і мушу охороняти честь і безпеку нашого володаря.

— Що робити?.. Що робити?.. — повторив Антеф. — Треба насамперед подбати, щоб ці безбожні чутки не дійшли до вух фараона…

— Чому?..

— Бо тоді станеться велике нещастя. Коли наш володар почує, що Лікон вдає божевільного фараона, він впаде в гнів… страшний гнів!.. І, звичайно, цей гнів обернеться проти Гергора й Мефреса… Може, він лише нагримає на них, а може, і вкине до в’язниці, навіть уб’є… А що б він не робив, все те він зробив би без жодних доказів, а тоді що?.. Теперішній Єгипет уже не любить приносити пожертви богам, але ще заступиться за невинно покривджених жерців… А що тоді?.. Я думаю, — додав він, майже торкаючись устами Тутмосового вуха, — я думаю: це був би кінець династії…

— То що ж робити?..

— Лише одне! — вигукнув Антеф. — Знайди цього Лікона, доведи, що Мефрес і Гергор переховували його і наказували вдавати божевільного фараона… Ти можеш зробити це, якщо хочеш зберегти ласку нашого володаря. Доказів, якнайбільше доказів!.. У нас не Ассірія, верховних жерців без верховного суду кривдити не можна, а жодний суд не покарає їх без переконливих доказів!.. Чи є в тебе, зрештою, певність, що фараонові не дали якогось отрутного зілля?.. Адже це було б простіше, ніж посилати вночі людину, яка не знає ні пароля, ні палацу, ні саду… Кажу тобі: я чув про Лікона від одної особи, а саме — від Гірама. Але не розумію, яким чином Лікон у Фівах може робити такі чудеса.

— До речі! — перебив Тутмос. — А де зараз Гірам?

— Відразу після вашого весілля поїхав до Мемфіса, а цими днями був уже в Гітені. Тутмос знову засмутився.

«Тієї ночі, — думав він, — коли до Євнани привели голого чоловіка, фараон казав, що йде зустрітися з Гірамом. Але ж Гірама тоді не було в Фівах… То що ж, виходить, його святість вже тоді не знав, що