Читати книгу - "Жінка у білому"

перо члена церковної общини, передплатниці проповідей «У вірі спасіння моє». Чи ж можна сподіватися від мене, щоб я писала на папері такі вирази? Уявіть собі несамовиту, скажену лайку найницішого розбійника в Англії. Та вернімося скоріше до того, чим усе це кінчилося.

Як ви, напевне, вже здогадались, кінчилося це тим, що він заради власної безпеки наполіг, щоб її запроторити до божевільні.

Я намагалася заспокоїти його. Сказала йому, що то вона просто повторила, як папуга, слова, які випадково злетіли з мого язика. Запевняла його, що дочка нічого не знає про саму таємницю, бо я нічого не розказала їй. Пояснювала, що то вона з дурного розуму, аби йому дошкулити, прикинулась, нібито знає те, чого насправді не знала; що вона просто хотіла погрозити йому, помститися за його нечемне з нею поводження. Казала, що вона підхопила мої необачні слова, скористалася ними, щоб хоч так йому дозолити. Нагадала йому про інші її дивацтва, про те, що слабоумні часом забалакуються, адже він і сам це знав. Але все було даремно. Він не вірив моїм клятвам, він був твердо переконаний, що я розповіла дочці всю його таємницю. Одне слово, він і слухати нічого не хотів, тільки твердив: «У божевільню!» — та й годі.

За цих обставин я виконала свій материнський обов'язок.

— Ніяких жебрацьких лікарень, — заявила я. — Я не бажаю, щоб мою дочку запроторили в лікарню для жебраків. Тільки до приватної лікарні, коли вже така ваша воля. Я ж бо маю свої материнські почуття, та й репутацію мені треба оберігати. Тож я згодна тільки на приватну лікарню, на таку, яку мої шановані сусіди вибрали б для своїх душевнохворих родичів.

Отак я сказала. Мені приємно думати, що я виконала свій материнський обов'язок. Дарма що я не почувала надмірної любові до своєї покійної дочки, але я мала почуття власної гідності й належну материнську гордість. Завдяки моїй твердості й рішучості моя дитина не була заплямована жебрацтвом.

Наполігши на цьому (мені це вдалося досить легко завдяки різним пільгам, що їх надають клієнтам приватні лікарні), я не могла не визнати, що Аннине ув'язнення мало свої переваги. По-перше, за нею був чудовий догляд і з нею обходились, як із леді (я подбала, щоб у місті про це знали). По-друге, її забрали з Велмінгама, де вона могла повторити мої необачні слова й накликати всякі непотрібні підозри та розпити.

Те, що її віддали під психіатричний нагляд, мало тільки один дуже невеличкий прикрий наслідок. Ми тільки й добилися, що її пусте похваляння, буцімто вона знає його таємницю, переросло в справжню манію. Випаливши спочатку ті слова з дурного зла на чоловіка, який її образив, вона була досить хитра, аби втямити, що вона добряче його налякала. А ще ж їй стало кмітливості зміркувати, що це він наполіг, щоб її ув'язнили в лікарні. Коли її забирали до лікарні, вона страшенно лютувала на нього, а коли її туди привезли, то ось які перші слова мовила вона доглядальницям, коли ті трохи її заспокоїли: «Мене посадили сюди за те, що я знаю його таємницю! Та коли настане час, я заговорю й погублю його».

Можливо, те саме вона сказала й Вам, коли Ви легковажно допомогли їй втекти. Вона достеменно сказала це (як я чула влітку) тій нещасній жінці, що вийшла заміж за нашого прехорошого безіменного джентльмена, який недавно упокоївся. Коли б Ви чи та сердешна леді краще розпитали мою дочку й наполягли, щоб вона пояснила свої слова, Ви переконалися б, що нічого певного вона й не могла Вам сказати, і з неї враз злетіла б її пиха, і вона б розгубилась, замовкла й не знала б, що сказати. Ви б переконалися, що нині я Вам пишу чистісіньку правду. Вона знала, що існує якась таємниця, знала, чия це таємниця, знала, хто постраждає, коли таємниця розкриється, але крім того, хоч би як вона бундючилась, хоч би якою безумною похвальбою морочила людей, вона до самої своєї смертної години нічогісінько не знала.

Чи ж задовольнила я Вашу цікавість? Принаймні я так уже старалась. І справді-бо, мені більш нічого додати ні про себе саму, ні про мою дочку. Найтяжчі мої обов'язки щодо неї всі скінчилися, коли її надійно ув'язнили в тій лікарні. Мені дали зразок листа, де пояснювались обставини, за яких моя дочка потрапила до лікарні, і цього листа я мала написати такій собі міс Голкомб. Вона цікавилася моєю дочкою, наслухавшись, певне, брехень про мене від язиків, звичних брехати. І після того як моя дочка втекла з божевільні, я зробила все, що могла, аби відшукати її та не дати їй наробити лиха; сама ходила розпитувала про неї в тій місцевості, де її нібито бачили. Але ці та інші дрібниці навряд чи Вас зацікавлять після всього того, що Ви вже почули.

Досі я зверталася до Вас так доброзичливо, як тільки могла. Але, закінчуючи листа, як не висловити серйозного докору на Вашу адресу!

Під час тієї нашої розмови Ви зарозуміло натякнули на походження моєї дочки, так ніби Ви сумнівалися, хто Аннин батько. З вашого боку це було надзвичайно нечемно й вельми не по-джентльменськи! Якщо ми з Вами стрінемося знов, будьте ласкаві не забувати, що я не потерплю ніяких таких натяків та вольностей. Моя репутація несхитна, і моральні підвалини Велмінгама (як любить висловлюватись мій друг священик) не повинні осквернятися подібними розв'язними балачками. Якщо Ви дозволяєте собі сумніватись, чи був мій чоловік Анниним батьком, Ви тим самим грубо завдаєте мені тяжкої образи. Якщо Ви плекали й продовжуєте плекати непохвальну цікавість із цього приводу, раджу Вам у Ваших власних інтересах ту цікавість приборкати раз і назавжди. По цей бік могили, містере Гартрайт, хоч би що там сталося з нами в потойбічному світі, я тієї вашої цікавості не задовольню нізащо.

Можливо, після того що я тільки-но Вам сказала, Вам захочеться написати мені листа з перепрошеннями. Так і зробіть. Я поставлюся до такого листа прихильно. Я піду ще далі — якщо Вам забажається побачити мене вдруге, я прийму Вас у себе. Мої обставини дозволяють мені запросити Вас тільки на чашку чаю — хоча вони й не змінилися на гірше від того, що сталось. Як я вже Вам казала, я завжди жила (й горя не знала) відповідно до своїх засобів, а за останні двадцять років я заощадила досить, щоб не горювати й до смерті. Я