Читати книгу - "Маг"

світі життя не мало ціни. Воно було таке дороге, що аж безцінне. У його світі була тільки одна безцінна річ. Елевтерія — свобода. Ватажок — це твердиня, сутність понад розумом, логікою, поза цивілізацією та історією. Він не Бог, бо нам не дано пізнати Бога. Однак собою довів, що є непізнаванний Бог. Втілив собою право на відречення. На вільний вибір. Ось цей ватажок і все те, що промовляло його вустами й тілом, зокрема біснуватий Віммель зі своїми жалюгідними німецькими й австрійськими вояками. Цей повстанець був усіма нараз виявами свободи — від найгіршого до найкращого. Свобода дезертирувати з поля бою під Нев-Шапеллю. Свобода стати віч-на-віч з первісним богом у Сейдеварре. Свобода потрошити сільських дівчат і каструвати ножицями юнаків. Він був чимсь таким, що виростало з самої суті речей, оминало моральність, охоплювало геть усе, зокрема свободу будь-якої дії, а протистояло тільки одному — забороні робити все що хоч.

Дуже багато слів пішло мені на те, щоб передати свої тодішні переживання. А я ж іще не сказав про те, що мені видалися суто грецькими його незламність і відмова підкоритися вимогам здорового глузду. Тоді я нарешті почувся греком. Щоб усе це усвідомити, вистачило кількох секунд, а то й менше. Я відчув, що з усіх людей на майданчику тільки в мене одного є свобода вільного вибору, що проголошення й захист цієї свободи набагато більше важать, ніж здоровий глузд, інстинкт самозбереження, ніж моє життя, ба навіть життя вісімдесяти заручників. Відтоді ці вісімдесят знову й знову постають уночі й засуджують мене. Візьміть до уваги, я був певен, що загину разом із ними. Усе, що я можу подати на своє виправдання перед їхніми мученицькими ликами, — це кілька запаморочливих, неземних митей просвітлення. І це просвітлення палить, як розпечене до білого залізо. Мій розум безперестанку товкмачить: ти зробив помилку. Але все моє єство запевняє: ти був правий.

Я простояв там, мабуть, секунд п’ятнадцять, — точніше не скажу, бо в таких випадках час нічого не значить, — а тоді випустив автомат із рук і став поруч ватажка. Зауваживши, що полковник дивиться на мене, я вигукнув і йому, і решткам людини біля мене єдине слово, яке залишилося вимовити.

Краєм ока я побачив, що Антон кинувся до Віммеля. Пізно. Той віддав наказ, заторохтіли автомати, і я заплющив очі в мить, коли перші кулі впились у моє тіло.

Розділ 54

Після довгої мовчанки Кончіс нахилився й викрутив ґнота, а тоді задивився на мене. Мені видалося, що в його душі щось нарешті зрушилося, але за якусь мить повернувся звичний іронічний вираз очей.

— Наша новітня драматургія хибує на те, що актор, граючи роль, не знає, у що вірити, а в що не вірити. У селі нема нікого з тих, що тоді були на майданчику. Однак багато хто може підтвердити правдивість кожної події в історії, яку я вам розповів.

Я згадав сцену на хребті острова. Вона не вписувалася в сюжет Кончісової оповіді, але якимсь чином її підтверджувала. Старому можна повірити. Відчувалося, що це не придумана історія. Видно, він приберіг щиру правду на останній розділ переказаної усно біографії.

— Що діялося після розстрілу?

— Поранений, я впав і знепритомнів. Здається, перш ніж настала пітьма, заручники закричали. Мабуть, це мене й врятувало. Відвернуло увагу тих, що мене розстрілювали. Ймовірно, їм наказали відкрити вогонь по заручниках. Згодом мені розповіли, що за півгодини після страти селянам дозволили прийти на майданчик оплакати своїх мерців. Я лежав у калюжі крови біля ніг повстанців. Мене підібрали економка Сула — Маріїна попередниця — й Гермес. Побачивши, що я живий, віднесли мене додому й сховали в Сулиній кімнаті. Приходив Патареску й лікував мої рани.

— Патареску?

— Так, Патареску.

Я уважно придивився до Кончіса. Щось у його очах підказало мені, що він цілком визнає свою провину, але не вважає її провиною як такою й має заготовлені виправдання про випадок, якби я став присікуватися.

— А полковник?

— Після війни його розшукували як воєнного злочинця. На його сумлінні безліч жорстоких злочинів, причому багато з них скоєно в подібній манері. Позірна поблажка в останню мить, яка обертається подовженням агонії заручників. Комісія у справах воєнних злочинів зробила, що могла. Віммель ховається в Південній Америці. Чи в Каїрі.

— Що сталося з Антоном?

— Антон гадав, що я загинув. Слуги не відкрили таємниці нікому, крім Патареску. Мене поховали. Тобто закопали в землю порожню домовину. Того ж таки пополудня Віммель забрався з острова, залишивши Антона розсьорбувати заварену криваву кашу. Годі й говорити про колишні добрі стосунки з селянами. Напевно, весь вечір, а то й ніч комендант писав докладний рапорт про те, що сталося. Сам надрукував його на машинці — в семи примірниках. У кінці рапорту він відзначив цей факт. Гадаю, він зробив би більше копій, якби була змога. Нічого не затаїв, нікого не виправдовував, а себе й поготів. Хвилинку, зараз покажу вам цей документ.

Негр вийшов на жорствяний майданчик і заходився складати екран. Було чути, що нагорі теж порядкують.

— А що потім?

— Через два дні його труп виявили біля стіни сільської школи, де земля потемніла від крови. Він застрелився. Це був, звичайно, жест каяття, й Антон хотів, щоб про це знали селяни. Німці зам’яли справу. Невдовзі замінили весь особовий склад ґарнізону. Із рапорту можна зрозуміти, чому так вчинили.

— Куди потрапили ці копії?

— Наступного дня Антон вручив одну з них Гермесові й попросив передати її першому ж із моїх закордонних приятелів, який після війни поцікавиться, де я і що я. Другу — з тими самими усними розпорядженнями — дістав один із сільських священиків. Третю Антон поклав на