Читати книгу - "Марина — цариця московська"

не можна.) Тушино, правда, не Москва, але, обминувши Тушино, у Москву не потрапиш. Тому доводиться їхати в Тушино. А там... там як Бог дасть.

Сумніви все ще мала і — значні. Але підкорилася умовлянням дядька та батька — їм, може, й справді видніше. Зрештою, вона завжди слухалася батька. Послухалася і цього разу.

В Тушино, в Тушино!.. Намагалася навіть співати, а воно щось не співалося. Зовсім не співалося... Хіба щось зле, на кшталт в’їдливої співаночки, чутої нею ще в Самборі:

У городі бузина Перерубленая, — Одступися, препоганий, Я полюбленая. У городі бузина. На їй листу нема, — Не ходи і не люби, Коли толку нема!

І так далі, в тому ж дусі. І — відчаї. Але од таких співів, якщо те її бурмотіння можна було назвати співом, хотілося плакати... Так хотілося плакати! І це їй — Марині Юріївні, цариці російській! Найрознещаснішій жінці у всьому світі білому!

Конрад Буссов, «Московська хроніка»:

«...І хоч цариця чудово розуміла, що її годують даремними надіями, їй все ж довелося виявляти більше радощів, аніж у неї було на душі, для того аби ніхто не загледів фальшиву гру. І все ж вона не поїхала прямо в табір до Дмитрія, а веліла спорудити в чверті милі окремий табір для себе і для тих, хто був при ній, і вони з Дмитрієм стали посилати вісті одне одному і, нарешті, порішили, щоби батько цариці їхав до Польщі, а вона зостанеться у таборі свого мужа Дмитрія... Але від подружнього життя вони мусили утримуватися, покіль Дмитрій не оволодіє московським престолом і не сяде на ньому. В цьому Дмитрій мав поклястися перед Богом, після чого він радісно відправився до цариці: обоє відмінно впорались зі своєю справою і вітали одне одного з плачем і сльозами, дуже ласкаво і закохано. Цього дня дякуючи цій комедії (комедії!!! — В. Ч.) багатьох людей вразила повна сліпота. Перед всім народом вона виявила Дмитрію належну повагу, так, якби він був її любим подружжям і государем, і він їй теж. Це рознеслося по всій країні, і багато хто вирішив, що він verus Demetrius[6], — звідусіль князі й бояри, а таких було багато, йшли до нього в табір і здавалися».

І всі визнавали його за свого государя, а Марину Юріївну за свою государиню, і тому паломництву знатних і великих людей не було кінця-краю. Ніхто не хотів більше служити Шуйському, а всі хотіли служити законному государю Русі Дмитрію Івановичу!

В історії збереглася глуха і, зарані скажемо, бездоказова згадка, що ні-ні та й нині вигулькує в тій чи тій публікації, як начеб істина в останній інстанції: Марина Мнішек таємно обвінчалася в Тушині з Лжедмитрієм II. Провини в цьому нашої героїні, якби вона й справді таємно обвінчалася, немає, та все ж... Як і документів, що підтверджували б її, теж немає. (Та і які документи, якщо — припустимо таке — вінчання було таємним?)

Тож повернемося до початку — як усе було.

Крапку поставив Міколай Мархоцький, «Історія Московської війни»:

«Після довгих умовлянь погодились усі, в тім числі й цариця, удаючи разом з нами, що це не інший цар, а той самий, що був у Москві».

Написано чорним по білому і, як кажуть, ясніше ясного: Марина Мнішек, скоряючись волі батька, переступивши через власні душу й сумління, потрапивши в безвихідь, разом з усіма змушена була вдавати, що тушинський «цар» — той самий Дмитрій... А батькові вона перечити не могла. Не в одному з листів до батька, воєводи Юрія Мнішека, Марина як слухняна дочка підкреслює, що клянеться «виконати все те, що ви мені поручити зволили, і так вчинять, як ви мені повеліли», аби нарешті побачити «вимріяні успіхи дому нашого». Велів батько їй визнати тушинського «вора» за «істинного царя Дмитрія», вона й визнала, скоряючись батьковій просьбі, а радше наказові — не забуваймо, вона все життя була слухняною дочкою батька свого.

Така достовірність. І все ж деякі автори, нехтуючи історичною правдою, і далі пишуть з «лихим» кавалерійським наскоком, знаючи, що Марина Юріївна їм уже відповісти не може. Пишуть на кшталт того, що «як тільки на історичній арені з’явився Лжедмитрій Другий, вона (Марина Мнішек. — В. Ч.) відрізу ж закрутила з ним роман. Вони таємно обвінчалися...».

В той час як «єдиним компромісом з боку Марини Мнішек стало те, що вона дозволила створити видимість того, що «цар» Дмитрій, якого вдавав Тушинський вор, і є справжній чоловік» (В. Козляков).

І далі в цього ж автора:

«Немає підстав вважати її слідом за деякими істориками простою коханкою Тушинського вора. На таку роль Марина ніколи б не змогла погодитись, адже це назавжди кинуло б ганьбу як на неї саму, так і на всю її сім’ю, і, головне, означало б крах її надій на царську корону».

«А для чого ж вона тоді так небезпечно дала волю своїм неприязним почуттям при першій зустрічі з самозванцем, який двічі її обманув і назвався ім’ям царя, її чоловіка? Один слуга посла Міколая Олесницького розповідав потім, що Марина Мнішек готова була звести рахунки з життям з-за огиди до обманщика, який зневажив її надії...»

(За кинджал вона таки хапалася — у відчаї, аби урвати своє життя, і лише дивом залишилася живою.)

Згадуваний вже історик В. Козляков слушно запитує (стосовно версій, що буцімто вона таки взяла таємний шлюб з Лжедмитрієм II):

«Але чи є для цього хоч які-небудь підстави, крім чуток неясного походження? Швидше, правий отець Павло Пірлінг, який побачив драму Марини Мнішек, яка на той час перейшла від стану “втіленої покірливості” волі батька до самостійних дій: “Її називають коханкою Вора. Навряд чи справедливий такий надто категоричний присуд. По