Читати книгу - "Ґарґантюа і Пантаґрюель"

зрозумівши всю скруту, розмахнувся і показав, до чого він голінний.

Ми чували, та це й до книг попало, як пройда Коммод, цезар римський, так цільно влучав з лука, що стріли, кинуті здалеку, пролітали між пальцями малят, що піднімали руки вгору, і нікого не зачіпали.

Чули ми і про одного лучника-індійця, який ще як Александер Великий Індію воював, так у стрільбі набив руку, що стріли, здалеку пущені, пролітали крізь каблучку, хоть самі стріли були в три ліктя завдовжки, а їхні клюги були такі великі й важкі, що він пробивав харалужні мечі, дебелі щити, щільні кольчуги, коротко, будь-яку річ, хоч яку міцну, відпорну, тривку і тверду.

Розповідали нам дива і про умільство давніх французів, які у мистецтві кидання стріл усіх були заломили; полюючи на чорного і красного звіра, вони наконечники стріл чемерицею натирали, — так м'ясо забитої здобичі робилося ніжнішим, солодшим, поживнішим і смачнішим, зате вражене місце і все довкола нього вирізалося і викидалося. Чули ми і про партян; вони тилом до цілі стріляли влучніше, ніж інші, лицем до неї стоячи. Всі також хвалять зазвичай і хист скитів; колись їхній гонець мовчки підніс царю перському Дарію пташку, жабу, мишу і п'ять стріл. Як же його спитали, що ці дари означають і чи не доручено йому щось сказати, він відповів, що ні. Дарій розгубився і не знав би на яку ступити, якби Ґобрія, один з тих його семи верховод, що убили волхвів, не пояснив і не розтлумачив йому так: «Цими приносами і дарами скити ніби кажуть вам: якщо перси не полетять, мов птахи, у піднебесся, і не сховаються, мов миші, в землі, або ж не заляжуть на дні ставків і болот, мов жаби, то їх усіх уразить несхибність скитських стріл».

Завзятий Пантагрюель, певна річ, у мистецтві метання не знав собі рівних, бо страшними своїми стрілами і дротиками (а вони довжиною, вагою і залізним окуттям скидалися на балки, на яких мости в Нанті, Сомюрі, Бержераку, а також паризійський Міст міняйлів і Міст мельників держаться) він на відстані тисячу ступнів розкривав скойки з устрицями, не зачіпаючи стулок, утирав носа свічці, не гасячи її, вціляв сороці в око, знімав з чобіт підошви, самих чобіт не псуючи, зцуплював із шапки хутро так, що шапка залишалася ціла, гортав брата Жанового Требника сторінку по сторінці, жодного аркушика не порвавши.

На судні він мав тих списів подостатком, і ось один із них з першого удару розбив физетерові лоба і прошив обидві щелепи і язика, і той уже не міг більше ні зіпати, ні ковтати, ані воду випускати. Другим ударом вибив йому праве око, третім — ліве. Аж це всі, на превелику свою радість, побачили, що на лобі у физетера триріжжя, вперед похилене, утворює рівносторонній трикутник, а сам физетер борсається і крутиться з боку на бік, оглушений, засліплений і на смерть прибитий.

Не здобрівши тим, Пантагрюель метнув йому списа у хвіст, і спис відхилився назад; потім засадив йому ще три списи у хребтину так, що вони ввіткнулися сторч, на рівних відступах між собою, і весь простір між його хвостом і мордою поділився на чотири рівні часті. Нарешті повтикав йому ще півсотні копій в один бік і півсотні в другий, аж поки физетерів тулуб не уподібнився до кіля трищоглового ґаліона, так що ніби нові балки точно поприлягали до справжніх балок, стріли утворили корпус, а протазани — підводну частину. Видовисько було прекумедне! Здихаючи, физетер вивернувся, як уся здохла риба, голічерева, і тепер, перекинувшись, аж всі балки під воду пішли, нагадував сколопендру, стоногого гада, як його описує давезний мудрець Нікандер.

Розділ XXXV
Як Пантаґрюель висів на острові Дикому, справічному домів'ї Ковбиків

Веслярі ліхтарійського ковчега зв'язали і відбуксирували физетера на суходіл, на поблизький острів, іменований Дикий, щоб розчинити його і добути нирковий лій, такий корисний і діющий, за чутками, для гоїння недуги, відомої під назвою безгрішшя.

Пантагрюель уваги на нього не клав, бо на Галльському океані бачив физетерів і більших. Проте погодився вигадуватись на острові Дикому, аби його люди, вражим физетером оббризкані й забруднені, могли обсушитися і підживитися в безлюдному приплаві, на південному боці, край високостовбуристого гарного, затишного лісу, звідки струмував принадний протічок, такий тихий, прозорий, сріблястий. Тут вони розп'яли намети з похідними кухнями й почали топити, дров не шкодуючи. От як усі перевдяглися собі до вподоби, брат Жан ударив у дзвін. За цим дзвонінням розставлено і хутко накрито столи.

Пантагрюель, весело зі своїми людьми трапезуючи, за другою переміною помітив, як кілька маленьких ручних Ковбиків мовчки видираються і лізуть на високе дерево якраз над жолобом, де прохолоджувалися вина. Він спитав у Ксеномана:

— Що це за звірючки? — думаючи, що це вивірки, тхори, куниці або ж горностаї.

— Це Ковбики (відповів Ксеноман). Ми на острові Дикому, про який я з вами сьогодні вранці балакав; споконвіку нищівна війна точиться між ними і Безскоромником, лютим і давнім їхнім ворогом. Я гадаю, що обстріл физетера налякав їх і вони побоюються, як би їхній ворог не прийшов сюди з усією своєю потугою, щоб зненацька їх заскочити або ж острів сплюндрувати, як він уже не раз намагався це зробити, але облизав макогона, наткнувшись на невсипущу пильність Ковбиків. Бо вони (як казала Дідона супутникам Енея, який хотів у Картагені висісти, без її відома і призволу) мусять через підступність ворога і сусідство його території завжди матися на бачності й пильнувати.

— От що, любий друже (сказав Пантагрюель), якщо ви знаєте якийсь чесний ярміс цю війну впинити і ворогів замирити, то відкрийте мені. Я з дорогою душею візьмуся за це і сил не пошкодую, тільки б розвести противників і покласти край їхнім чварам.

— Зараз навряд чи це можливе (відповів Ксеноман). Десь чотири роки тому я проїздом через цей острів і Мізерію намагався добитися підписання миру або тривкого перемир'я між ними; і бути б їм добрими друзями і сусідами, коби вони дійшли згоди