Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

до Кабінету за умовною «квотою» ЗУНР та Петрушевича. Мацієвич та Фещенко-Чопівський, правдоподібно, входили до однієї ложі з Петлюрою. Щодо Чижевського можна висловити обережне припущення (враховуючи місце народження та політичну кар’єру батька) — в уряді представляв групу Петлюри.

Рада Народних Міністрів. Уряд Остапенка — продовження

Справу остаточного усунення від важелів впливу колишніх партійних побратимів з-поміж чільників УПСР та УСДРП довершив підписаний 24 лютого «Закон про утворення посади Наказного отамана Народної Республіканської армії (НРА) та про обсяг прав та обов’язків Головного отамана, Наказного отамана та військового міністра».

Від 24 лютого 1919 р. головнокомандувач НРА підлягав Петлюрі як Головному отаману, а через нього — Петлюрі — як Директорії УНР.

Зміст: на Головного отамана покладалися функції Верховного головнокомандувача, на отамана Наказного — функції головнокомандувача. При цьому Наказний отаман підлягав Головному, а через нього — Директорії. За військовим міністром залишили функції головного армійського інтенданта[598].

Про зміну внутрішньополітичних пріоритетів повідомили публічно — листівкою Центрального інформбюро при Директорії. На відміну від ультрабільшовицьких, екстремістських гасел короткої Винниченкової доби, тут містилися пункти, які інакше як «контрреволюційними» не назвеш. Так, з одного боку, в тексті містилися ідеологеми доби антигетьманського повстання — про необхідність ліквідації ліберально-буржуазного режиму, реквізиції поміщицької землі і передачу її безземельним селянам та запровадження робочого контролю.

З іншого боку, прямим текстом говорилося про необхідність «передати власть народові та його виборним людям, повернувши назад демократичні думи та земства» (п. 4), «вернути людності право збиратися, говорити, видавати газети» (п. 9) та «якомога швидше скласти кабінет народних міністрів та організувати Передпарламент із народних делегатів для обміркування і видання законів про землю, про Установчі збори та про інші громадські справи» (п. 10).

На цьому не зупинилися. 15 березня за підписами Остапенка та Архипенка було опубліковано «Постанову про тимчасове користування землею на 1919 р. (виділено нами. — Д. Я.)»[599]. Але ці вербальні полюції на реальний стан справ ніякого впливу не мали: в конкретних обставинах місця та часу уряд був змушений діяти відповідно.

Отже, 9 березня «на зміну та доповнення вже існуючих законів» ним було ухвалено «Закон про хлібну повинність», тобто запроваджено прод­розкладку. Заразом, за відсутністю предмета діяльності, об’єднано мінхарчсправ та мінторгпром в одне відомство[600].

Іншими проблемами, якими почав був перейматися новий уряд, були, зокрема, такі:

— доповідь прем’єр-міністра «в справі евакуації міністерств з м. Він­ниці» (22 лютого),

— про розташування міністрів та міністерств у Рівному (4 квітня),

— встановлення добової платні лікарям мобілізаційних комісій у сумі 54 карб. (6 квітня),

— «законопроект про організацію військово-морських сил на побережжі Чорного моря» та «призов до фльоти громадян Наддністрянської України» (виділено нами. — Д. Я.) (8 квітня),

— ухвалення законопроекту «про обов’язкове навчання всіх дітей шкільного віку України» (9 квітня).

У царині зовнішньополітичній уряд або «приймав до відома» відповідні дипломатичні свідчення, або відряджав кудись якісь делегації, наприклад:

— «прийняли до відома» доклад прем’єра Остапенка «в справі переговорів в Одесі» та «телеграми голови місії до совєтської Росії п. Мазуренко від 20 та 21 лютого ц. р.» (22 лютого, зміст доповіді та телеграм невідомий. — Д. Я.),

— «прийняли до відома» інформацію голови уряду «про внутрішнє і зовнішнє становище України» (25 лютого, зміст повідомлення невідомий),

— організаційне питання діяльності делегації на Мировій конференції в Парижі (4 квітня),

— вирішено «вжити негайних заходів для налагодження добросусідських відносин з Румунією» (6 квітня),

— делегувано до Тернополя заступника голови РНМ та держсекретаря «на державну нараду з представниками, делегованими від Антанти» (9 квітня)[601].

Тим часом УНР продовжувала стрімке падіння до прірви. Було віддано Катеринослав, Київ. У перших числах березня було втрачено тимчасову столицю — Вінницю, а також Бердичів, Херсон. 18 березня вийшли з-під контролю черговий тимчасовий осідок державного проводу — Проскурів, 19-го — Жмеринка. Контрольованим залишався лише вузький клаптик території між Бугом і Збручем. При цьому Петлюра і Макаренко опинилися в Рівному, Петрушевич та Андрієвський — у Станіславові. Частина урядових установ та керівні органи політичних партій осіли в Кам’янці-Подільському[602].

5 березня вищезгадані французькі вимоги обговорювалися на черговій Державній нараді у Вінниці. Участь у ній узяли всі члени Директорії (крім Петрушевича), члени РНМ, комісій ТКНУ та представники політичних партій. Ухвалили оповістити союзників про відмову прийняти їхні вимоги щодо відставки Андрієвського та Петлюри і провадити зміни у складі Директорії за бажанням будь-яких іноземних посадовців.

З цим Остапенко та Греков виїхали до Одеси. Повернувшись, Остапенко 14 березня доповів про результати візиту учасникам Державної наради, які зібралися вже в Проскурові. І цього разу Державна нарада не спромоглася виробити принципового рішення з принципового-таки питання: продовжувати чи перервати переговори як з Антантою, так і з Радянською Росією[603]?

І це — в той самий час, коли українські делегати та представники французького військового командування все ж таки спромоглися виробити прелімінарні умови військового антибільшовицького союзу! Однак «цілком раптово і несподівано в останніх числах березня представники французького командування заявили, що переговори про угоду, згідно з телеграфним розпорядженням з Парижа, перериваються <...>».

Уже після евакуації з Одеси учасники подій мали нагоду дізнатися: це сталося під впливом тих європейських політиків, які зображували «всіх українців більшовиками» та агітували на користь Добровільної армії[604]. Очевидно, що така роз’яснювальна робота мала перманентний характер. Але були й інші причини зриву переговорів.

Виявляється, існували два варіанти згаданої україно-французької угоди. Перший, датований 15 січня, був сфабрикований більшовицькими спецслужбами з метою дискредитувати Директорію перед Трудовим Конгресом. Другий, який у різних джерелах датується 21, 24, 26 числами лютого або 1 чи 8 березня, є «достовірним». Але за будь-яких обставин підписання такого документа формально виходило за межі компетенції французького військового командування — отож офіційний Париж і дезавуював цю угоду[605].

Заколоти проти Директорії

Провідники українських націонал-соціалістичних партій, які з тих чи інших причин не потрапили до складу уряду, робили свою улюблену справу — організовували перманентні інтриги і заколоти проти всіх.

У 20-х числах березня Грушевський, Чехівський, Голубович, Степаненко, Мазепа, Ткаченко та інші діячі часів «першої» УЦР нашвидкуруч зрехтували «Комітет Охорони Революції». Від його імені звернулися до Директорії з вимогою негайної зміни політичного курсу та передачі влади до якоїсь міфічної Ради Республіки у складі 9 осіб, яку ще треба було утворити — невідомо з кого і яким чином. Декларація націонал-соціалістичних інсургентів містила якісь фантастичні вимоги типу негайного припинення переговорів представників Директорії та Антанти в Одесі, початку переговорів з більшовицьким маріонетковим урядом України, виведення російських військ з України, розпуску Ради Народних Міністрів та формування нового уряду на ІІ Всеукраїнському з’їзді рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, а також перетворення УНР на УСРР[606].

Спостерігаючи з-за лаштунків за відчайдушною боротьбою колишніх політичних поплічників, натхненник та організатор Директорії писав у щоденнику:

«6 березня. Дебата над основними питаннями земельної реформи. Становище справи безнадійне. Люде самоосліплюються і повторюють наші помилки. Більшість промовців за викуп. Платити поміщикам, цеб-то полякам і жидам.

13 березня. Уряд (Західно-Української Народньої Республіки. — Прим. упорядника) завів бюрократично-поліцейський режим. Людність голодає і ненавидить уряд... Ведеться сепаратистична робота. Приглянувшись до Галичини можна заключити, що об’єднання — це довга річ.

21 березня. На фронті справи не гаразд. Взяли війська Оскілка, Коростень, Овруч (ніби й Малин), але большевики вже взяли Вінницю, Жмеринку, Житомир, Херсон, Миколаїв. Йдуть на Вапнярку. Був Коновалець. Сказав,