Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

від нього вислухав, стомили його більше, ніж увесь похід від Санока. Він хотів би хоч на хвилину заснути, але не може.

— Це через блощиць, пане обер-лейтенанте. Це вже старе повір’я, нібито священики плодять блощиць. Ніде не знайдете стільки блощиць, як у плебаніях. У Горніх Стодулках священик Замастіл написав цілу книжку про блощиць. Вони лазили по ньому навіть під час проповідей.

— Що я вам сказав, Швейку, підете ви на кухню чи ні?

Швейк пішов, а за ним з кутка, як тінь, навшпиньках вийшов Балоун…

Коли вранці батальйон виступав з Лісковця на Стару Сіль — Самбір, злощасну корову, яка й досі не зварилася, везли з собою в польовій кухні. Вирішили доварювати її по дорозі і з’їсти на відпочинку, на півдорозі з Лісковця до Старої Солі.

На дорогу солдатам зварили чорну каву.

Поручник Дуб знову тарабанився на санітарній двоколці. Йому після вчорашнього стало ще гірше. Найбільших страждань завдавав він денщикові, який мусив бігти поруч з двоколкою. Поручник Дуб не вгаваючи лаяв Кунерта за те, що той учора зовсім про нього не турбувався, і обіцяв, коли вони прийдуть на місце, як слід з ним порахуватися.

Щохвилини вимагав води, пив її і відразу починав блювати.

— З кого, з чого смієтеся? — кричав він із двоколки. — Я вас навчу, ви зі мною не жартуйте! Ви мене ще взнаєте!

Надпоручник Лукаш їхав верхи, а поруч з ним бадьоро ступав Швейк. Він так рвався вперед, немовби не міг дочекатися хвилини, коли зчепиться з ворогом. Причому, як завжди, базікав:

— Ви, певно, зауважили, пане обер-лейтенанте, що дехто з наших людей — немов ті мухи? За плечима в них ледве тридцять кіло, але й цього не можуть витримати. Вам слід би почитати їм лекції, такі, як нам читав небіжчик пан обер-лейтенант Буханек. Він застрелився через кавцію[326], яку буцімто витяг на одруження від свого майбутнього тестя, але розтринькав її з дівками. Потім він узяв другу кавцію, вже від другого майбутнього тестя.

З цими грішми він поводився ощадніше. Він поступово програвав їх у карти, а дівчаток уже облишив. Проте й ці гроші довго в нього не затрималися, і йому довелося піти по кавцію до третього майбутнього тестя. За ці гроші він купив собі коня, арабського жеребця, нечистокровного…

Надпоручник Лукаш сплигнув з коня.

— Швейку, — сказав він погрозливо, — якщо ви хоч слово скажете про четверту, я вас скину в рівчак.

Він знову скочив на коня, а Швейк серйозно вів далі!

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, про четверту кавцію не може бути й мови, бо він після третьої застрелився.

— Нарешті! — з полегкістю зітхнув надпоручник Лукаш.

— Ага, щоб не забути, з чого ми почали розмову, — говорив далі Швейк, — такі лекції, як нам завжди читав пан обер-лейтенант Буханек, коли солдати під час походу вже падали з ніг, треба було б, на мій скромний погляд, читати так, як це робив він, — усім солдатам. Оголосить, бувало, відпочинок, збере всіх нас, як та квочка курчат, і починає: «Ви, голото, взагалі не вмієте цінувати того, що маршируєте по земній кулі, бо ви така некультурна банда, що кожного, хто на вас лише гляне, може знудити. Змусити б вас марширувати на Сонці, де людина, яка на нашій убогій планеті важить шістдесят кілограмів, важила б понад тисячу сімсот кілограмів. Та б ви подохли! Ви б не так замарширували, коли б у тому своєму телячому ранці несли понад двісті вісімдесят кілограмів, тобто майже три центнери, а гвинтівка важила б близько півтора центнера. Отоді б ви хекали й висолоплювали язики, як загнані собаки». Був між нами один нещасний учитель. Він також наважився взяти слово: «Пробачте, — каже, — пане обер-лейтенанте, на Місяці шістдесятикілограмова людина важить лише тринадцять кілограмів. Там нам було б легше марширувати, бо наші ранці важили б там тільки чотири кілограми. На Місяці ми б літали, а не марширували». — «Це жахливо, — сказав небіжчик пан обер-лейтенант Буханек, — ти, драбуго, мабуть, по пиці захотів, еге? Дякуй богу, що я тобі відважу звичайного земного ляпаса, бо якби я тобі дав місячного, то ти при своїй легкості залетів би кудись аж на Альпи і розплескався б на них у млинець. А коли б я вже тобі врізав того важкого сонячного ляпаса, твій мундир обернувся б на кашу, а голова полетіла б аж до Африки». Отже, вліпив він йому звичайного, земного ляпаса. Той, правда, почав плакати, а ми помарширували далі. Увесь похід він проплакав і говорив, пане обер-лейтенанте, про якусь людську гідність, мовляв, з ним тут поводяться, мов з якоюсь безсловесною твариною. Пан обер-лейтенант послав його потім на рапорт, і його посадили на чотирнадцять днів. Цей солдат мав служити після того ще шість тижнів, але не дослужив їх. В нього була грижа, а в казармах примушували крутитися на турніку, він цього не витримав і помер у лазареті як симулянт.

— Це справді дивно, Швейку, — сказав надпоручник Лукаш. — Ви маєте звичку, як я вже вам не раз казав, особливим способом принижувати офіцерство.

— Ні, я не маю такої звички, — щиро відповів Швейк. — Я тільки хотів вам розповісти, пане обер-лейтенанте, про те, як раніше на військовій службі люди самі себе доводили до нещастя. Він, звичайнісінька собі людина, думав, що він освіченіший, ніж пан лейтенант, і хотів тим Місяцем принизити його в очах солдатів. Коли він проковтнув земного ляпаса, всі з полегкістю зітхнули, і нікого це не сердило, навпаки, всі раділи, що пан обер-лейтенант спромігся на такий влучний дотеп з тим земним ляпасом. Це називається — уміти вийти зі становища. Треба негайно, не сходячи з місця, щось придумати, і все буде гаразд. У Празі навпроти кармелітського монастиря, пане обер-лейтенанте, мав свого часу крамницю пан Єном. Торгував він кроликами та іншим птаством. Познайомився цей пан з донькою палітурника Білека. Панові Білеку це знайомство не сподобалось, і він прилюдно заявив у шинку, що коли пан Єном наважиться прийти просити руки його доньки, то він його так спустить зі сходів, що аж увесь світ здригнеться. Пан Єном з цього приводу напився, але все ж таки пішов до пана Білека, і той зустрів його в передпокої з великим ножем, яким обрізують книжки, схожим на той, що ним розтинають жаб, і загорлав на нього — якого дідька, мовляв, він тут забув. А милий пан Єном як пукне, аж маятник у стінному годиннику зупинився. Пан Білек розреготався, подав йому руку і сказав: «Будь